Мода, яку створила Алла Дутковська

Для пересічних людей ім’я Алли Дутковської, мабуть, знайоме мало, а для когось і зовсім невідоме. Але коли говорять про таких особистостей, як Володимир Івасюк, Софія Ротару, Левко Дутковський, Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, неодмінно треба згадувати і Дутковську. Адже всі разом вони творили нове обличчя української естради. Перші сценічні костюми для Софії Ротару і «Смерічки», зроблені Аллою Борисівною, яскраво вирізняли співаків на фоні інших естрадних виконавців. Хоча сама Дутковська завжди була на диво скромною людиною. Про свою роботу не любила розповідати: «Одна річ працювати, інша — про це говорити. Ніколи не думаєш, що твоя робота через якийсь час буде когось цікавити».

На весіллі Левка і Алли Дутковських співав хор під керівництвом автора легендарної «Черемшини»

Навчатися у Вижницьке училище прикладного мистецтва Алла Дутковська приїхала у 1966 році. Її, дівчину з Вінниці, у цьому карпатському містечку вразило все: краєвиди, місцеві жителі, їхня мова… А надто ж — тутешній народний одяг (люди часто одягали у свята вишиті сорочки, кептарики і носили тайстри). Для буковинців це було звичним явищем, а ось подільській дівчині впадала в око кожна деталь. Буковину вона полюбила назавжди — край, який потім постійно буде присутнім у її роботах.

Перший день нового, 1967, року став для Алли доленосним: вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Левко Дутковський — засновник відомого ансамблю «Смерічка» — у ті часи був для Вижниці справжнім «королем музики». Він щойно створив біґ-біт групу (одну з перших в Україні), яка серед молоді користувалася шаленою популярністю. Послухати «Смерічку» приїжджали хлопці і дівчата із сусідніх сіл та навіть із Чернівців. На танцях у Будинку культури група виконувала переважно закордонні хіти. А напередодні Нового року Дутковський написав свою першу пісню «Сніжинки падають». Її дебют відбувся у Новорічну ніч. А вже наступного дня у фойє Будинку культури зібралося ще більше молоді. Серед неї була і Алла, яка прийшла з однією із учасниць «Смерічки». Тоді Дутковський ще провів їх безкоштовно на танці, звернувши на Аллу особливу увагу. А за кілька днів вони познайомилися ближче. Закохалися одне в одного і у 1968 році одружилися. Йому було 25, а їй — 18.

Народний артист України Левко Дутковський і нині до найменшої деталі пам’ятає їхнє з Аллою весілля. Ще б пак! Адже тодішній директор Вижницького районного Будинку культури Галина Лєвіна (саме вона заснувала знаменитий на всю Україну народний ансамбль танцю «Смеречина») влаштувала для Дутковських ціле весільне шоу, на яке йшла дивитися уся Вижниця. Левко Тарасович згадує:

— Це сьогодні не є проблемою замовити на весілля лімузин або й навіть літак. А уявіть собі: 60-і роки, маленьке містечко — і весілля з таким розмахом! Почалося з того, що у моє рідне селище Кути, що неподалік Вижниці, Лєвіна прислала десять легкових машин. І ось весільний кортеж з нареченими урочисто, через підвісний міст над Черемошем, прямує до Вижниці. Ми під’їжджаємо до Будинку культури, а там — тьма народу. Вийшовши з машини, Алла всіх приголомшила своєю розкішною весільною сукнею, яку пошила собі власноруч. Дівчата не відводили від неї очей! Доріжка, що вела до вхідних дверей, була застелена червоним килимом, а обабіч стояли піонери і квітами посипали наш шлях. У цей час на балконі грав духовий оркестр. А коли ми зайшли у зал, для нас зазвучала весільна народна пісня «Стелися, барвінку» у виконанні самодіяльного хору із села Вашківці, яким керував Василь Михайлюк, автор знаменитої пісні «Черемшина». (На той час ми з Михайлюком були вже знайомі, «Смерічка» у репертуарі мала кілька його пісень).

Весілля завершилося великим банкетом у ресторані. Для молодого подружжя Дутковських це стало подією всього їхнього життя…

За сукнею для Софії Ротару з Яремчі у Вижницю відправили Василя Зінкевича

У 1970 році Дутковська закінчувала училище (відділ художнього моделювання та конструювання одягу) і готувала дипломний проект під назвою «Концертний костюм для естрадної співачки». Її роботу було високо оцінено, і невдовзі, за рішенням державної екзаменаційної комісії, відправлено на Всесоюзну виставку в Ленінград. Згодом сукня демонструватиметься на багатьох виставках прикладного мистецтва як перший зразок естрадного стилізованого одягу для професійної сцени. А через рік це вбрання стане першим сценічним костюмом Софії Ротару.

У 1971 році в Яремчі знімався перший в Україні музичний фільм «Червона рута». Режисер Роман Олексів для виконання головних ролей вибрав Софію Ротару та Василя Зінкевича. «Смерічка», яка теж у повному складі була задіяна у фільмі, вже мала сценічні костюми. А коли постало питання, у чому ж співатиме Софія, Дутковський одразу згадав про дипломний проект дружини. І тут же, посадивши Зінкевича на таксі, відправив його з Яремчі у Вижницю за костюмом для Ротару. Це справді було якесь знамення! Адже привезене плаття було пошито наче спеціально для співачки — Дутковській не довелося переробляти жодної деталі! (Хоча до цього Алла особисто Софії не знала). Довга червона сукня з двома білими вставками і вишитим, стилізованим, кептариком, аплікацією та підвісками з перлин якнайкраще відповідала характеру як самої Софії Ротару, так і її пісням, котрі вона виконувала у фільмі. Сценічний костюм з довгими, розширеними донизу рукавами, гармонійно доповнював образ Софії, особливо ж, коли вона виконувала «Сизокрилий птах» і підносила догори руки.

У Яремчі співачка і модельєр познайомилися ближче. А у перервах між зйомками весь колектив дружно святкував день народження Софії і Алли (обидві народилися у серпні). Так розпочалася творча дружба Софії Ротару і Алли Дутковської. Приязні стосунки вони підтримували весь час. Софія ротару якось сказала: «Алла була хорошою людиною і відмінним спеціалістом. Про неї варто писати у газетах!»

Коли ансамбль «Червона рута», керований Анатолієм Євдокименком, вийшов на професійну сцену, для солістки Софії Ротару Дутковська створила довгу сукню «Черешневий гай», орнамент якої нагадував карпатські смереки. А вже досить яскраво етнографічні мотиви відчуваються у двох костюмах буковинського модельєра — спеціально для участі Софії Ротару в концертах, присвячених «Олімпіаді–80». Одну із суконь було виготовлено з білого трикотажу, а яскравим доповненням слугувала «квітка-рута», яка червоніла на обтягнутому ліфі.

Алла Дутковська не боялася експериментувати, кожна наступна її робота не була схожа на попередню. Вона творила нову моду і водночас у сучасному костюмі демонструвала традиційну автентику. Так було і під час роботи над комплектом костюмів для ВІА «Червона рута» та її солістки Софії Ротару, коли ансамбль готувався до поїздки в Канаду, де мав презентувати естрадне мистецтво всієї України. Але вже тоді у костюмі «Писанка» Аллі Борисівні довелося поєднати західноукраїнські народні елементи зі східноукраїнськими. Модель вдалася надзвичайно яскравою, з безліччю різноманітних деталей. Це була подовжена біла сукня, на якій люрексовою і червоною нитками розшито різноманітні ромби та зигзаги. А маленький кептарик викладено жовтими перламутровими лелітками. Костюм завершували декоративні стрічки у волоссі артистки та червоні коралі на шиї. Як згадувала потім сама Софія Ротару, під час концерту у Монреалі глядачі намагалися руками доторкнутися до цього дива.

У 1991 році у Москві мав відбутися ювілейний концерт «Квіти Софії Ротару», присвячений 20-річчю її творчої діяльності. І костюми для обох відділень співачка довірила створити, звичайно ж, Дутковській.

Багато людей і до сьогодні добре пам’ятають те яскраве плаття, в якому Ротару з’явилася на головній сцені Москви. Подовжена біла шовкова сукня з модним на той час двоярусним подолом, з підкресленою лінією стегон та ліфом на бретелях. Кептароподібний блузон ледь торкався талії. Уся сукня розшита червоними лелітками. А гарним доповненням слугували білі коротенькі черевички з червоною аплікацією. У цьому платті Софія виступала у першому відділенні, коли виконувала українські естрадні пісні. Для другого Дутковська змоделювала короткий костюм з чорної шкіри у сполученні з металевим карбуванням, що відповідає окремим елементам одягу буковинців гірської місцевості. У тон були пошиті й чобітки.

Для відомої артистки Дутковська створила більше десятка моделей сценічного вбрання. Якщо йшлося про стилізований костюм, Ротару ні до кого, крім Алли, не зверталася. Бувало, працюючи над костюмом, Алла Борисівна по кілька днів перебувала у домі Софії Ротару в Ялті. Адже майстриня прислуховувалася до думки самої співачки, враховувала її побажання. Разом вони підбирали тканину, доповнення, прикраси… А шили костюми за ескізами Дутковської не лише на Буковині, а й у Львові, Києві, Сімферополі, Ризі. Більшість ідей Алли Борисівни втілювала відома буковинська майстриня Ольга Курик зі своїм колективом. Адже пошити сценічне вбрання за моделлю Дутковської — справа складна, надто ж коли йшлося про ручну вишивку. Хоча й ескіз створити, за словами самої Алли Борисівни, не так просто. «Ти вивчаєш репертуар співака, спостерігаєш за його темпераментом, поведінкою, зауважуєш особливості зовнішнього вигляду», — зізнавалася якось вона. Та у цьому плані у Дутковської особливих труднощів не було. Адже вона особисто знала і Софію Ротару, і Назарія Яремчука, і Василя Зінкевича. Останній, до речі, і сам був хорошим модельєром.

Солісти «Смерічки», як і молодий композитор Володимир Івасюк, обожнювали Аллу, вважали її ідеалом жінки.

Під час виступу «Смерічки» на концерті, присвяченому Олімпіаді–80, на костюмах артистів засвітилися… ведмедики

Робота Алли Дутковської над костюмами для «Смерічки» — це окремий етап її творчості. Шалена популярність ансамблю у 70-х роках зобов’язувала музикантів виглядати на сцені і бездоганно, і неповторно. Завдяки яскравим сценічним костюмам «Смерічку» безпомилково вирізняли серед безлічі тодішніх ВІА.

У 1970 році у Чернівцях мав відбутися республіканський фестиваль, приурочений 100-річчю з дня народження Леніна. Запросили і «Смерічку». На той час її солістами вже були Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. Для фестивалю ансамбль підготував три твори: «Незрівняний світ краси» Дутковського, «Верба» Михайлюка та «Я піду в далекі гори» Івасюка. Але виконання цих естрадних пісень, в яких відчувалися фольклорні елементи, вимагало і відповідного сценічного вбрання — оригінального, але водночас із традиційним буковинським забарвленням. І за роботу над костюмами взялася Алла Дутковська у співавторстві із солістом ансамблю Василем Зінкевичем, який теж навчався у Вижницькому училищі. Для дівчат було змодельовано довгі білі сукні, які прикрашала червона аплікація з вовни, що імітувала ручну вишивку. А у костюмах солістів (за назвою «Горянка») проглядалися елементи гуцульського сардака. Після виступу «Смерічки» член журі, народний артист України Сергій Козак сказав: «Якби ансамбль у цьому вбранні пройшовся Хрещатиком, то завтра так одягалася б половина киян».

У цих же костюмах «Смерічка» виступала у Москві на «Пісні–71» і «Пісні–72». А потім — і у популярній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти!», яку вів Олександр Масляков і яка теж відбувалася у Москві.

У 1980 році «Смерічка» готувалася до концерту у Палаці «Україна», присвяченому олімпіаді. У комплекті костюмів «Олімпійські» Алла Дутковська вирішила якнайяскравіше продемонструвати буковинську приналежність колективу і водночас додати якийсь «олімпійський» елемент. Білі атласні костюми вокалістів були розшиті зеленими, малиновими та голубими нитками, що символізували карпатські гори. А доповнювала вбрання аплікація у вигляді оксамитового ведмедика (символу олімпіади). У його силует було вмонтовано маленькі лампочки, які засвічувалися під час виступу ансамблю. Глядачі були у захваті від цієї казкової веселки!

У колекції Дутковської є і моделі сценічних костюмів для солісток ансамблю «Черемош» — Лідії та Ауріки Ротару, соліста ВІА «Жива вода» Іво Бобула, балетної групи Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю. Над виготовленням костюмів для сестер Ротару Дутковська працювала особисто. У цій колекції модельєр неабиякий акцент зробила на взутті: строкаті плетені шкарпетки, осучаснені постоли. А на білому тлі суконь веселкою фарб переливалися місцеві кольори — зелені, оранжеві, жовто-червоні.

Багато років, паралельно із моделюванням одягу, Алла Дутковська викладала у Чернівецькій художній школі. Чимало її учнів стали лауреатами міжнародних виставок та конкурсів. Вихованки Дутковської мріяли стати модельєрами повсякденного одягу. А ось їхню наставницю, як вона сама не раз зізнавалася, це не приваблювало ніколи. Вона творила для сцени. Та не для слави, бо була на диво скромною людиною. У 70-х роках, на піку популярності «Смерічки», про ансамбль писало багато газет. Проте Алла завжди просила свого чоловіка Левка за жодних умов не згадувати її імені. Правда, одного разу він не втримався. Якось подружжя було у гостях, і по телевізору саме співала Софія Ротару. Дутковський захоплено вигукнув: «Дивіться, та це ж Аллина сукня!» Вдома дружина ображено попросила: «Щоб ти цього більше ніколи не робив». Непідробній скромності Алли Левко Дутковський дивувався і сам. Та вона завжди казала: «Одна річ — працювати, інша — про це говорити. Ніколи не думаєш, що твоя робота через якийсь час буде когось цікавити».

Можливо, і справді сьогодні сценічні костюми модельєра Алли Дутковської комусь здадуться нецікавими і застарілими. Але їхня мистецька вартість неоціненна, бо своїм новаторством у проектуванні сценічного костюма вона здійснила справжній бум в українській естраді. Кілька років тому мистецтвознавець Міра Костишина у книзі «Український народний костюм Північної Буковини: традиції і сучасність» детально описала творчість художника-модельєра Алли Дутковської, її новизну у започаткуванні та створенні в Україні естрадного сценічного костюма, стилізованого на народній основі. Завдяки Костишиній люди більше дізналися про талановитого буковинського модельєра. А невдовзі, у 1998 році, Дутковській було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України. Та крім цього, Алла Борисівна була ще й відмінником освіти України, протягом десяти років викладала у недільній дитячій художній школі при Свято-Миколаївському соборі.

«Та не звання головне, а пам’ять, — говорить Левко Дутковський. — Я хочу, щоби люди пам’ятали те, що робила Алла. Вірніше, ми робили. Адже це Бог так дав, що ми всі — Володя Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, я і Алла — зустрілися в одному місці і в один час».

Аллі Дутковській було 54 роки, коли її не стало…

Наталія ФЕЩУК

Газета «Чернівці» №24, 2005 р.

Опубліковано у Дутковська Алла | Залишіть коментар

Руководитель группы “Кобза” Евгений КОВАЛЕНКО: “Россияне давали понять конкретно: “Вы – провинция и хохлы. Мы – столица и богема”

70-е годы прошлого века… Продвинутая советская молодежь за нереальные деньги скупает на “балке” (неофициальная тусовка меломанов. – Авт.) “плиты” (виниловые пластинки. – Авт.) “Led Zeppelin”, “The Beatles”, “Deep Purple”, “Pink Floyd”. И вдруг на столь авангардном, можно сказать, прогрессивном фоне миру является вокально-инструментальный ансамбль с “неформатным” названием “Кобза”.

Сегодня, в век поголовной попсы, Евгений Коваленко, руководитель этого легендарного коллектива, не собирается сдавать позиции. О прошлом вспоминает без сожаления, с улыбкой на лице. Да и события, которые происходят с “Кобзой”, красноречиво подтверждают: хоронить эту группу рано.

“НА ГАСТРОЛЯХ ЗА ГРАНИЦЕЙ МЫ ОЧЕНЬ ЭКОНОМИЛИ НА ЕДЕ. НИКОГДА НЕ ПЕРЕКУСЫВАЛИ В КАФЕ, А УЖ ТЕМ БОЛЕЕ В РЕСТОРАНАХ”

— В то время, когда вы начинали, было не принято гордиться родным языком, народными песнями. Считалось, что в основном их поют в селах после принятия убойной дозы самогона. Наверняка как за название, так и за репертуар вас “жлобами” и “когутами” обзывали?

— Умных людей, как правило, больше было. Я впервые услышал “Кобзу”, когда служил в армии. (Евгений Коваленко — третий руководитель коллектива. — Авт). И восхитился мудрости человека, додумавшегося столь гениально назвать группу. Ведь именно в нашей “Кобзе” впервые за всю историю музыки была создана электробандура. Представьте, уже в те годы она звучала как гитара, арфа и виброфон.

Вначале мы работали сугубо как инструменталисты, но быстро поняли, что в Украине без песни ни-ку-да. Занялись пропагандированием народного мелоса, зарекомендовали себя как адресные представители украинской музыки. Обрабатывали народные песни, песни членов Союза композиторов, многое сами писали. И ни разу не изменили своему кредо. Ни единой песни не спели ни на русском, ни на любом другом языке. Точно так же ни разу не выступили под фонограмму.

Было время, когда “Кобзу” прекратили по телевидению показывать. Все ведущие позиции тогда попса заняла. Нам неловко было кричать, что-то с пеной у рта доказывать. Кобзари — люди интеллигентные. Мы много гастролировали по союзным республикам. Часто бывали в Сибири, на Дальнем Востоке, в Тынде, на БАМе, где проживают очень много выходцев из Украины. Если бы вы видели, с каким восторгом они нас принимали! Как настоящих полпредов.

— И как экзотику.

— Естественно. У нас всегда были роскошные костюмы. Причем как в одежде, так и в музыке напрочь отсутствовала аутентичность. Мы категорически отказались от шаровар, красных сапожек, соломенных шляп, вышиванок. Такой набор — для ярмарки. Убежден: на сцене артист должен выглядеть князем, быть законодателем собственного стиля и обязательно смотреться богато. Я против лубка как в одежде, так и в работе. Не приемлю непрофессионалов.

— Сегодня вновь популярны песни, первыми исполнителями которых стала “Кобза”.

— Да. Это “Край, мiй рiдний край”, “Чари весна дарує”, “Водограй”, “А ми удвох”, которую недавно исполнили Валерий Леонтьев и ваш главный редактор Дмитрий Гордон. Он, кстати, подошел ко мне на записи передачи “Шлягер” и серьезно так поинтересовался: “Женя, я не подвел”? (Смеется). Конечно, не подвел. Все отлично. Я и сам не прочь сняться в таком цветовом оформлении, не говоря о качестве записи, пленки и отличном сюжете клипа.

— Почему “Кобза” десятой дорогой обходит женщин-солисток, никогда не приглашает их в коллектив?

— С нами работали Валентина Куприна, Нина Матвиенко, Лина Прохорова, Лида Михайленко. Но исключительно по разовому приглашению, для исполнения одной-двух песен на гастролях. Кобзарское искусство, оно ведь стопроцентно мужское. Вспомните, как кобзарей изображали. Оселедець, люлька, опять-таки кобза и конь. Что же касается дам, то с ними у нас случались определенные пертурбации.

Долгое время группа существовала в крепком, стабильном составе. И все же ребята начали подкатывать ко мне с вполне объяснимым житейским вопросом: “Что будем с женами делать? Мы постоянно в разъездах, а они, бедняги, дома сидят, все вздыхают и в окно мужей выглядывают”. Начали думать-гадать, куда их всех пристроить.

И выяснилось, что, оказывается, три наши красавицы — профессиональные танцовщицы, четвертая может показать цирковой номер “Женщина-каучук”, пятая хорошо поет, шестая — жонглирует. А седьмая отлично справляется с работой костюмера. Получился калейдоскоп настоящей концертной программы. С одной стороны, публика приходила на наше выступление, с другой — получала полный джентльменский набор — “Кобза” плюс танцы, фокусы, цирк.

— Значит, вы “ездили в Тулу со своими самоварами”. А вот те же “Орэра”, “Сябры”, “Песняры” (кроме Мулявина) принципиально жен на гастроли не брали. Вас часом в семейственности и кумовстве не обвиняли?

— Постоянно за это гнобили и жен наших пытались разогнать. Нужно, к примеру, отправляться в Болгарию — “Киевконцерт” выдвигает категорическое условие: “Музыканты едут, супруги — нет”. Как ни доказывал я чиновникам, что это не просто любимые женщины в виде приложения — полноправные участницы программы. Все без толку. Тогда мы нашли альтернативу.

Дескать, у шахтеров, сталеваров, учителей приняты семейные династии, а у музыкантов почему-то нет. Давайте ломать стереотипы, выступать против старорежимных предубеждений. Уловка, пусть и не на долгое время, сработала. Хотя вскоре мы вновь отправились в путь мужским составом.

— Вы — одни из первых советских ВИА, которые начали регулярно выезжать за границу. Хорошие гонорары получали за такие туры? Кстати, какими деньгами их выплачивали?

— Валютой той страны, где мы работали. Называлось это “суточные”. Сумма из расчета 15 долларов в день на человека.

— На те времена более чем прилично.

— Особенно учитывая тот факт, что самый дешевый бифштекс стоил 12 баксов. Поэтому всю жизнь мы возили с собой консервы, кипятильники, растворимые супчики. Во многих странах напряжение в сети — 100 вольт. Чтобы выпить утреннюю чашку кофе, приходилось вставать ни свет ни заря. Мы очень экономили на еде, никогда не позволяли себе перекусить в кафе и уж тем более в ресторане. В супермаркеты тоже не заглядывали. И все равно домой практически ничего не привозили. Разве что рубашечки, недорогие свитерки, верх мечтаний — кроссовки детям. О таких покупках, как шубы, дубленки, аппаратура, речи вообще не было.

“КАРЛОС САНТАНА С УДИВЛЕНИЕМ УЗНАЛ, ЧТО УКРАИНА — ЭТО НЕ ТОЛЬКО ЧЕРНОБЫЛЬ И “ДИНАМО” (КИЕВ)”

— В заграничных поездках советские музыканты первым делом посещали магазины музыкальных инструментов и пластинок.

— Это точно. Как-то в Канаде отыскал магазин, где по оптовым ценам можно было купить шикарные и весьма недорогие пластинки. Грохнул все деньги, какие имел. Об этом факте узнали наши канадские поклонники и приехали в аэропорт провожать “Кобзу” с сумками, доверху набитыми виниловым счастьем. Если бы вы видели, с какими слезами перебирал я редчайшие, невиданные в СССР записи и при этом не смог принять в подарок ни-че-го! Авиакомпания категорически воспротивилась каждому лишнему грамму, поскольку назревал перевес багажа. За него надо было доплачивать. А у нас денег — ноль.

В то время мы не имели права привозить с собой в СССР даже однодолларовую купюру. Это считалось криминалом, за него полагалась тюрьма.

— У вас случались коммерческие гастроли?

— Да, в Дании. Хотя в чем для “Кобзы” проявилась эта самая коммерция — одному Богу известно. Было это в 1989 году. На всемирный песенный фестиваль нас ангажировал известный голландский импресарио. Мы приехали сами, без единого сопровождающего. С собой имелось предписание от Госконцерта, в котором черным по белому значилось, какую сумму суточных из расчета 15 долларов на человека я как руководитель обязан выдать музыкантам.

Я натура творческая и от денег далекая, поэтому данный математический процесс вызвал у меня жуткую головную боль. Нужно было учесть колебание курса, проследить, чтобы сумма ни в коем разе на цент не превысила. Пока все подсчитал, чуть дуба не врезал. В результате за два сольных концерта получил на руки… 19 тысяч долларов. И обмер.

Во-первых, никогда таких денег в руках не держал, во-вторых, понятия не имел, что, оказывается, выступление “Кобзы” по западным меркам стоит так дорого. В результате на суточные расходы музыкантам ушла… одна на всех стодолларовая бумажка. Остальные деньги я, как миленький, обязан был либо сдать в наше консульство, либо привезти домой и отдать в Госконцерт.

С консульством не сложилось, пришлось тащить с собой эту сумму в самолете, поезде и автобусе. Несколько ночей вообще не спал — проверял-перепроверял, не украли ли. В Киев приехал мертвый от нервотрепки и усталости. Придя в себя, тут же все до копейки передал в Киевконцерт, то бишь государству.

— Весело… А что, под шумок нельзя было для ребят заныкать хотя бы пару сотен “зеленых”? Это ведь вы, а не чиновники их заработали.

— Что вы! Там заранее все считано-пересчитано, проверено-перепроверено. Да и не это главное. Главное, что на тех гастролях мы познакомились, можно сказать, подружились с Карлосом Сантаной. Повторюсь: прибыли сами — ни директора с нами, ни администратора. Даже кэгэбэшников с “Кобзой” и тех не было. Поэтому все организационные вопросы приходилось решать мне как руководителю.

Ознакомившись с пресс-релизом, за голову схватился. Где выступаем, когда, кто нас отвезет-привезет, кто поможет с аппаратурой? Фестиваль огромнейший, на поле ежедневно собирается 60 тысяч зрителей. Выступления спланированы на любые вкусы и пристрастия — джаз-сцена, фолк-сцена, рок, традиционная, современная. Всех не перечислить. Словом, множество вопросов и никаких ответов. Слава Богу, неплохо владею английским. На рецепшн мне посоветовали обратиться к Кевину Числеру — менеджеру Карлоса Сантаны, который уже несколько дней как поселился.

Менеджер Сантаны обрадовался мне как близкому другу. Вникнув в суть дела, пообещал решить вопросы быстро и без лишних проблем. Тут же переговорил по телефону с Карлосом и передал, что Сантана просит нас не волноваться, ни о чем плохом не думать, а спокойно отработать завтрашний концерт на… его аппаратуре. В качестве отдыха от дороги и расслабления приглашает “Кобзу” на свое сегодняшнее выступление.

Через минуту после телефонной договоренности в номер зашел улыбающийся Карлос Сантана. Я вручил ему наши буклеты, плакаты, записи. Они с неподдельным интересом принялись все это разглядывать, не уставая восторгаться, что Украина, оказывается, не только Чернобыль и “Динамо” (Киев), но еще и “Кобза”. Пообщавшись с Сантаной минут пять, я принял его манеру поведения. Во-первых, не напрягаться, не пафосничать, не корчить из себя черт знает что. Максимальная свобода, раскрепощенность и дружелюбие. При этом отсутствие как преклонения, так и панибратства.

Чуть позже я предложил новым знакомым отведать наш национальный напиток, то бишь “дринкнуть”. Музыканты с готовностью согласились, и я преподнес им шикарный подарочный набор “Горiлка з перцем”.

Они с удовольствием продегустировали экзотику и остались довольны. Параллельно послушали наши записи и остались довольны вдвойне.

Уже через час я объяснял своим ошалевшим музыкантам, что, во-первых, мы сегодня дружно отправляемся на концерт Карлоса Сантаны, во-вторых, завтра работаем на его аппаратуре. Надо было видеть, как знаменитый гитарист уезжал с командой на концерт! Небольшой скромненький автобус. Никаких персональных авто, машин с мигалками да плакатами звезды, эскорта мотоциклистов и подобной плебейской мишуры. Фронтмен спокойно прошел в глубь автобуса, даже на переднее сиденье не сел, еще и меня за компанию прихватил.

Прибыли на огромную, сплошь забитую людьми площадь. Концерт я слушал из-за сцены. Это было потрясающе. На маленьком гитарном “комбике” в виде домика стояли две фотографии. На одной — мама Карлоса, на другой — Иисус Христос. В зависимости от песни Сантана поворачивал каждую из них поближе к себе. От переизбытка эмоций я закурил. Именно в эту секунду у великого гитариста случился маленький перерыв. Он подбежал: “Sorry!”, выхватил у меня сигарету, пару раз затянулся и умчался на сцену.

— Их аппаратура разительно отличалась от вашей?

— О-о! Один лишь пульт три метра длиной, что для совка не просто диковинка — чудо невиданное. Только в зале на Сантану работали три звукорежиссера, не говоря о сцене. Кстати, забыл сказать, что мы с менеджером Карлоса договорились встретиться у него в номере сразу после концерта — нас ожидала початая горилка. Но в коридоре я разговорился с их барабанщиком, который не так давно работал в группе “Genesis” с Филом Коллинзом. Мы нашли много общего, заболтались. И я вспомнил о приглашении ровно за минуту до назначенного времени.

Вижу — Кевин идет по коридору. Я к нему с извинениями, дескать, чуть было не опоздал, не сердись. В ответ он, дежурно улыбаясь, лишь отрицательно головой качал: “Нет-нет, увы, встреча не состоится. Вы действительно опоздали. У нас так не принято, даже если речь идет об обычном отдыхе. Все привыкли друг друга уважать и приходить заранее”. Меня словно холодным душем окатили. Во-первых, жутко неудобно, во-вторых, удар ниже пояса! Правда, через 10 минут все встало на свои места. Кевин и Карлос сами зашли за мной и, улыбаясь, предложили дринкнуть. Я еще раз извинился, но этот урок запомнил на всю оставшуюся жизнь.

“РАНЬШЕ, ЧТОБЫ ОТСНЯТЬСЯ В РЕЙТИНГОВОЙ ПРОГРАММЕ, ДОСТАТОЧНО БЫЛО ПРИЕХАТЬ В МОСКВУ С “КИЕВСКИМ” ТОРТОМ И ГОРИЛКОЙ”

— С кем из коллег по цеху во времена Союза вы дружили, с кем враждовали?

— С “Песнярами”, “Ариэлем” и “Орэрой” не просто дружили — обожали и продолжаем обожать друг друга. С Володей Мулявиным были более чем друзья. Отлично ладили с “Землянами”, “Цветами”, “Самоцветами”, “Добрыми молодцами”. Сейчас в моде ностальгия, поэтому часто проводятся ретроконцерты, на которые приглашаются ВИА прошлых лет.

— А “Сябры”?

— Они появились значительно позже, да и Анатолий Ярмоленко, не в обиду ему будь сказано, со своей одиозностью не всегда располагал к общению. Зато ребята у него отличные. Мы вместе частенько снимались на ЦТ.

А вот с кем враждовали, даже вспомнить не могу. Лично у меня огромную неприязнь всегда вызывали третьесортные группы, быстро появляющиеся и быстро исчезающие. В принципе, “Кобза” во все времена слыла миролюбивой, неконфликтной группой. Единственное, чего во время съемок в Москве нельзя было не заметить, — высокомерного к себе отношения. Россияне конкретно давали понять: “Вы — провинция и хохлы. Мы — богема и столица”. К тем же “Песнярам” расположение было иное, более уважительное. Ларчик открывался просто — у них было много популярных вещей на русском языке. А у нас ни одной и никогда.

— За эфиры на ЦТ платили, в “Песне года” участвовали?

— Не платили и не участвовали. А вот в рейтинговых новогодних программах на Центральном телевидении всегда были желанными гостями. Мы ведь являемся лучшими исполнителями щедривок и колядок. Что касается других передач, то “Кобза” часто выступала в “Шире круг”, “Споемте, друзья!” и так далее. На то время, чтобы отсняться в популярной программе, было достаточно приехать в Москву с “Киевским” тортом и горилкой. Иными словами, отделаться легким испугом. Более того, нам еще любезно дорогу домой оплачивали.

— Известно, что среди московских редакторов телевидения имелось несколько дам бальзаковского возраста, которые состоятельность артистов проверяли по двум признакам — ресторан и постель. Вас это тоже коснулось?

— Прекрасно знаю, о ком вы говорите. Слава Богу, “Кобзу” чаша сия миновала. Мы ведь задолго до выступлений на ЦТ заработали себе серьезный авторитет, причем не только в СССР — во всем мире, были дипломантами, лауреатами многочисленных всесоюзных и международных конкурсов. Прекрасно знали себе цену. А вот те, кто находился уровнем ниже, вынуждены были принимать правила игры, навязанные бабушками-авантюристками.

У них ведь кабаки и секс считались легкой разминкой перед началом серьезного вымогательского процесса. Дальше в ход шли пухлые конверты с крупными суммами.

— Многие группы, созданные в советские времена, претерпевали сильнейшие катаклизмы и распадались. У “Кобзы” тоже наверняка случались длительные творческие простои, связанные с кадровой текучкой.

— За все годы существования мы ни на день не прекращали работу. Даже когда стало совсем тяжко, создали свой театр-студию. Правда, это занятие оказалось не совсем для нас. Так получилось, что наш скрипач уехал во Францию, директор переругался с одним из солистов, и тот, гневно хлопнув дверью, навсегда покинул коллектив. В результате из всей “Кобзы” нас осталось только трое. Как в той песне.

Если честно, здорово растерялись. Выручил умнейший человек, администратор Борис Василенко. Он посоветовал классную вещь: “Вы посмотрите, что вокруг творится! На сцене стоят 20 человек и поют при этом в унисон. Вы же в малочисленном составе работаете на три голоса. Да еще каждый на своем инструменте играет. Считайте, не трое вас кобзарей — девятеро. Создавайте многоголосье”. Так мы и поступили.

Никто не скурвился, за границу не уехал, не переметнулся в ненавистную попсу. Наоборот, вовсю начали колесить по украинским городам и весям. Первый концерт в составе трио состоялся в… запорожской тюрьме.

— Что просил спеть контингент?

— То, что обычно люди за столом поют: “Несе Галя воду”, “Ти ж мене пiдманула”… Мы же за 20 лет эти песни перепели неимоверное количество раз. Поэтому исполнять их по старинке стало неинтересно. Взяли по одному-два куплета из самых популярных вещей, сплели их в своеобразный веночек. Получилось отличное попурри. Сегодня для этих чудных, нестареющих мелодий не существует ни языкового барьера, ни разницы в возрасте, социальном статусе зрителей. На любой площадке стопроцентный успех обеспечен.

Когда в стране случилась перестройка, мы все равно не остановились. Продолжали ездить на гастроли. Причем совершенно дикими способами. Ни тебе бензина, ни транспорта, в жутких, раздолбанных, ломающихся автобусах. Как правило, километров пять до конечного пункта мы брели по грязи пешком, в обнимку с инструментами. Если горючее заканчивалось, покупали на свои деньги у населения.

Никогда не забуду концерт в Конотопе на юбилее казацтва. Аккурат за полчаса до его начала прошла жуткая гроза, молния во всем городе вырубила свет. В Доме культуры — полный мрак. Хорошо, что я додумался взять на всякий пожарный “Ямаху”. Так вот, с ее помощью, на батарейках, в полной темноте мы честно отработали свои 30 минут. Публики в “ночной” зал набилось битком. Все до нитки промокшие, со свечками, зато веселые, песни вместе с нами вовсю распевали. После а капелла спел великолепнейший тенор Саша Василенко, затем Ирочка Шинкарук. Даже Тарас Петриненко не выдержал, встал за инструмент и прекрасно исполнил свою программу. Хотя вначале шибко сомневался, дескать, ничего хорошего из столь гиблой затеи не выйдет. Одним словом, здорово, если рядом работают профессионалы.

“БЫВШИЙ НАШ СОЛИСТ ВДРУГ РЕШИЛ: “ПОЧЕМУ БЫ НЕ ПОДАРИТЬ НАРОДУ ЕЩЕ ОДНУ “КОБЗУ”?”

— Покойный Борис Георгиевич Шарварко приглашал вас в свои масштабные концерты?

— Обязательно. Правда, всегда бурчал: “Вот появляется “Кобза” и обязательно тянет за собой три километра проводов. А мне темп нужен. Стоит на сцене рояль, и достаточно. Пользуйтесь”. Хотя при этом не уставал воспитывать остальных артистов: “Хотя я с Коваленко постоянно ругаюсь, повторяю еще раз: профессионализму и дисциплине учитесь у него”.

Никогда не забуду ужаснейшую дату — 12 мая 2002 года. В тот день разбился и больше не поднялся с больничной койки Владимир Георгиевич Мулявин. Умер Валерий Васильевич Лобановский. Смертельный инсульт настиг Бориса Георгиевича Шарварко. А я 12 мая загремел с инфарктом в реанимацию. Причем в то самое отделение, где умирал Борис Георгиевич. Судьба так распорядилась, что в живых из этой замечательной компании я остался. Иногда кажется — кожей ощущаю мощнейшую энергетику, исходящую от них, на небесах теперь живущих. Какие-то неведомые силы словно напоминают: “Помни, ты в ответе. Ты сумел пережить тот страшный день. Работай так, чтобы Им Там стыдно не было”.

— Сегодня ваш коллектив, как и прежде, востребован?

— Да, хотя больших туров не имеем. Зато постоянно поступают приглашения выступить в концертах. Как обычно, регулярно представляем Украину за рубежом. Хотя меня от этих поездок уже типает. Продолжаем развиваться, расти над собой. (Хохочет). Недавно записали совместный сингл с потрясающе профессиональной группой “Танок на Майданi Конго”. Они первые исполнители украинского хип-хопа.

— Если можно, о содеянном чуть подробнее.

— Это украинская народная песня в стиле “Криденс”. Называется “За нашим стодолом видно чуже село”. Управились за три дня. Теперь клип по всем каналам крутится.

Имеется ряд совместных идей с весьма модной группой “Гайдамаки”. Так что сами видите — не закисаем, от молодежи мы ни на шаг не отстаем. (Хохочет). Даже в появлении двойников не уступаем. Только наши дубликаты не такие шуганые, как у той же Сердючки, которые съездят себе тышком-нышком в райцентр, кое-что заработают и до поры до времени на дно упадут. Наш “клон” покруче будет. Да и понаглее раз в 100.

Бывший солист “Кобзы”, не работающий в группе более 20 (!) лет, вдруг решил: “А почему, собственно, не сделать народу подарок в виде еще одной “Кобзы”? При этом поставить в известность меня как руководителя даже не удосужился. Вначале он попытался собрать музыкантов первого состава. Не вышло. Теперь в его, извините за выражение, коллективе, работают люди, которые вообще не имели к группе никакого отношения.

Называется сие творение Коbza Original. Самое интересное, что за их раскрутку взялся наш бывший продюсер, который в свое время музыкантов бросил и даже не выпустил обещанный диск. О существовании Original я узнал по телефону. Друзья звонили, поздравляли с тем, что наконец-то я созрел и выпустил диск с нашими старыми песнями.

От каждого звонка я офонаревал все больше и больше. На поверку оказалось, что тот самый тип детективным образом завладел кобзовскими фонограммами, которые хранились не где-нибудь — в фонде радио. Фонд, кстати, собирается на него в суд подавать. Более того, нынче проходимец вовсю через интернет торгует нашими песнями по цене пять с половиной долларов за экземпляр. А “Кобзу” во всем мире знают и любят, так что торговля идет полным ходом. Дело даже не в том, что настоящая “Кобза” от этого произвола никаких дивидендов не имеет. Но ведь деятель нагло, без зазрения совести растиражировал мои собственные аранжировки и ряд песен, спетых опять-таки моим голосом. Более того, на обложке красуется мое фото в компании с этим проходимцем.

Я человек мирный, подавать в суд не собираюсь. Да особо и не напрягаюсь по этому поводу, поскольку обязательно напишу что-то новое, классное. Обидно, что его ходовой товар сделан крайне халтурно, грязно и примитивно. Сравнить можно разве что с плохой самодеятельностью в сельском клубе. А ведь у “Кобзы” высочайший уровень, отлично зарекомендовавший себя во всем мире. Не знаю, что в таких случаях нужно делать.

Опускаться на одну ступень с хапугой не хочется. Наученный горьким опытом, все свои аранжировки я зарегистрировал в ВААП, то есть защитил права. К тому же помирать не собираюсь, имею море новых идей. Просто в душе остался неприятный осадок. Человек 20 лет не объявлялся, ни с кем не общался, не работал, и вдруг на тебе — Коbzа Original. Век живи, век учись. Ну да ладно, пусть эта халтура, как говорится, ему на бедность пойдет. А настоящая “Кобза” себя еще покажет!

Ольга КУНГУРЦЕВА, “Бульвар Гордона”, № 11 (490), 15 марта 2005

Опубліковано у Кобза | Залишіть коментар

После операции в канадской клинике Назарий ЯРЕМЧУК написал в дневнике: «Межа життя — 43… П’ять годин проходила екзекуцiя. Лiкар сказав, що раку бiльше нема…»

В Национальном дворце искусств «Украина» 22 ноября 2011 г. состоялся вечер памяти Назария Яремчука, посвященный юбилею народного артиста Украины, лауреата Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко, солиста ВИА «Смерiчка» (одно время он был и художественным руководителем легендарного ансамбля). На концерте выступили Нина Матвиенко, Павло Дворский, Иван Попович, Александр Злотник, Павел Зибров, Иво Бобул, Александр Пономарев, Виктор Павлик… Конечно, спели и дети Яремчука — 19-летняя Маричка, Дмитрий и Назарий-младший, у которого подрастает маленький Олесь — внук Назария Назаровича-старшего.

Слава, востребованность, зрительская любовь… Казалось бы, Назарий Яремчук был баловнем судьбы, но на взлете его настиг страшный недуг. В Украине не нашлось ни денег, ни специалистов, обещавших исцеление, и певец полетел за океан, где в Канаде жил его 80-летний брат. 12 марта 1995 года Назарий написал в дневнике: «Межа життя — 43… Лежу в лiкарнi пiсля операцiї на шлунку. Все, як скрiзь: сон, лiкарi, спiлкування, вiдчуття безоднi. П’ять годин проходила екзекуцiя. Лiкар Hairte сказав, що раку бiльше нема…».

В то, что жизнь сгорит так стремительно, не верил ни Соловейко з Вижницi, ни те, кто отбивали ладони аплодисментами на его концертах. Они, люди сидящие в залах, давали ему, уже смертельно больному, энергию, на время снимали боль. Кстати, в отличие от многих артистов, выступавших под фанеру, Назарий Яремчук пел только вживую. После концерта хватался за живот и мучительно стонал. Андрей Демиденко его ругал: «Что ты делаешь, дурак?! Не можешь, как другие, под фонограмму сработать?». А он завывал от боли и говорил: «Не могу, Андрюша, еще хуже будет».

Сейчас сестра Назария — Екатерина превратила «смерекову хату» семьи в Выжнице (точнее, на околице села — в Ривне) в усадьбу-музей. А на концертах братьев Яремчуков, заслуженных артистов Украины, к Дмитрию и Назарию-младшему подходят люди из Прибалтики, Казахстана, Аргентины, Канады, когда-то слышавшие их отца, и благодарят за его голос…

Татьяна ЧЕБРОВА
«Бульвар Гордона»

КОМПОЗИТОР АЛЕКСАНДР ЗЛОТНИК: «ПЕЛ ОН НЕПРАВИЛЬНО, ЗАТО У НЕГО БЫЛО СВОЕ ЛИЦО И УДИВИТЕЛЬНАЯ ИСКРЕННОСТЬ»

— Александр Иосифович, вы написали много песен специально для Назария — «Гай, зелений гай», «Батько i мати», «Чуєш, мамо?»…

— …и последнюю — «Вишиванку». Однажды, после удачной записи одной из моих песен, он предложил: «Давай я спiватиму тiльки твої». Так он хотел отблагодарить меня за сотрудничество, но я отказался: «Хороших композиторов много — каждый даст тебе новые интонации и образы».

Впервые я увидел Назария, которого заочно знал как солиста легендарной «Смерiчки», в конце 70-х в Ялте — на фестивале «Крымские зори». Мы все вместе — Константин Огневой, Виктор Герасимов, Леонид Татаренко, Анатолий Евдокименко, Назарий и я — стояли возле концертного зала «Юбилейный». Мне было неудобно самому с ним знакомиться. Назарий, как он потом признался, тоже не отважился первым подойти ко мне, хотя слышал немало моих песен и хотел со мной работать. Выручил нас Анатолий Евдокименко, представив друг другу.

Как раз тогда я написал музыку (правда, еще без слов) к песне, которая вскоре стала одной из любимых в Украине. Наиграл Назарию мелодию, она ему понравилась, мы договорились, что текст сделает Юрий Рыбчинский. Через месяц Назарий, живший в Западной Украине, приехал в Киев, после концерта мы собрались дома у Юры. Было уже за полночь, а Рыбчинский текст еще не дописал. Но Назарий очень хотел забрать песню с собой и ждал, пока Юра работал, — аж до шести утра. Когда все было завершено, мы выпили за счастливую судьбу новорожденной песни «Гай, зелений гай».

— Не чая, разумеется…

— …самогона, который тогда в целях конспирации у творческих людей назывался «рукописом»…

Назарий, кстати, любил компании, и люди пользовались этим: мол, уважь нас, посиди за столом. Но пьяным я его не видел никогда.

— Это ведь вы в 1986 году первым отправились в Зону, где потом прошла целая серия концертов «Встречи в Чернобыле» и перед ликвидаторами аварии выступали многие российские звезды: Валерий Леонтьев, Алла Пугачева, а Назарий Яремчук — трижды?

— Но еще до них — Кобзон, который, прежде чем поехать, спросил у меня: «Ну, как там?». — «Ничего, — пояснил я. — Главное, чтобы было с собой. Красное вино, водка»…

— Наверное, «рукописи» туда ввозить запрещали — только казенку?

— Наоборот. Там стояли воинские части, у которых были счетчики Гейгера, и когда у мужиков набиралось по 30 бэр (практически все получали такую дозу), они спасались, покупая трехлировые банки самогона, стоившие от 150 до 300 рублей — сумасшедшие по тем временам деньги…

— От теперешних певцов Яремчук отличался колоссальной энергетикой…

— Он был феноменом дворца «Украина» — его концерты всегда проходили на ура. Пел он неправильно, если говорить о вокале, немножко в нос (это я теперь понимаю как профессор). Зато у него было свое лицо. И удивительная искренность, святая вера в порядочность.

— Самоедством занимался, наверное?

— О да! Хотя Скорпион — я, а он — Стрелец. Когда стал студентом-заочником Киевского института культуры, учился всерьез. Говорил: «Там зовсiм дiти, а я вже народний артист України. Якщо мене запитають i не буду знати вiдповiдi, це ж сором».

Он был очень обидчивым. В случае конфликта не скандалил, не выяснял отношения — отворачивался и уходил навсегда.

— С Василем Зинкевичем они по-настоящему дружили или это было, скорее, соперничество?

— В последнее время — серьезное: Вася опережал Назария на шаг: первым получил звание народного, Шевченковскую премию, которой Яремчука наградили посмертно. Правда, у Зинкевича до сих пор нет ни одного СD, а Яремчуку я сделал: туда вошли «Стожари» Дворского, «Червона рута» Ивасюка, которую тот исполнил с Яремчуком и Зинкевичем… Ну и, наверное, половина песен там моя. С деньгами мне помогли (в том числе мой племянник Сергей Воронченко, который тогда работал в Америке).

Компакт выпустили в Швеции — то ли на четыре, то ли на пять тысяч долларов получилось три тысячи 25 дисков, однако на таможне их задержали. Напрасно я объяснял, что они не для продажи, а на подарки. За каждый компакт потребовали заплатить почти по два евро, а чтобы ввезти груз беспошлинно, необходимо было специальное решение Верховной Рады. Я понял: это путь в никуда. Еще шести с лишним тысяч долларов у меня не было. Спасибо, выручили друзья-бизнесмены — сбросились и заплатили «мито». Я раздал диски поэтам и композиторам, работавшим с Яремчуком, его родственникам, на радиостанции…

«НАЗАРИЯ ЧАСТО ИСПОЛЬЗОВАЛИ, НО МАЛО КТО ПОМОГАЛ, КОГДА СЛУЧИЛАСЬ БЕДА»

— Представляю, каких нервов стоили Яремчуку выступления в чернобыльской зоне, в Афганистане, где шла война. Ведь обычно проблемы с желудком возникают не столько от неправильной еды, сколько от стрессов…

— Когда в декабре 1994 года Назарий работал на новогодних елках (по два-три выступления в день), в перерывах ложился на приставленные друг к другу стулья. В январе 1995-го в Национальном дворце «Украина» он попросил меня, чтобы я послушал Дмитрия и Назара, которые через год заканчивали музучилище в Черновцах (сыновей Назария я впервые увидел в 1981 году во время гастролей «Смерiчки» в Евпатории, когда Диме было четыре года, а Назарчику — три). Назарий уже очень плохо себя чувствовал, сильно похудел, его мучили неотступные боли. Но видели бы вы, как светилось его лицо, когда мальчики правильно отвечали на мои вопросы, и как он нервничал, если кто-то из них ошибался.

Сначала мы планировали перевести ребят в Киевское высшее музыкальное училище имени Глиэра на последний курс. Назарий попросил меня помочь им с поступлением в Киевскую консерваторию и стать «творческим отцом»: «Хочу, щоб ти вiв їх по життю». Ребята поступили в консерваторию: Дима — на вокальное отделение, Назар — на композиторское, к Ивану Карабицу, который много сделал для него. Потом я выбил им однокомнатную квартиру, чуть позже через своих друзей поменяли ее на двухкомнатную, организовали евроремонт (у моего сына не было жилья, а им не мог не сделать).

Впервые сыновья Яремчука вышли на сцену дворца «Украина» с «Вышиванкой». Я писал ее для Назария, но посвятил ему другую — «Вино журби, вино печалi…» на стихи Михаила Ткача. Ребята пели в концертах, я им писал музыку. Потом они создали собственное предприятие. Купили квартиру, теперь у них уже дом. Когда судились со второй женой отца Дариной и сестрой по отцу Маричкой, я их просил: там две женщины, ведите себя по-мужски, не ссорьтесь из-за наследства. И они меня послушались..

— Дочь Яремчука Маричка ведь тоже пошла по стопам отца…

— Она учится в Киевской муниципальной академии эстрадно-циркового искусства (Маричку опекает Ян Табачник. – Авт.).

— Наверное, Дарина не от хорошей жизни ездила на заработки в Италию?

— Естественно. Назария же часто использовали те, которые теперь заняли высокие посты. Хотя мало кто из них серьезно помогал, когда случилась беда.

— Композитор, отец фестиваля «Червона рута» Марьян Гаденко рассказывал: «Когда от Назария ушла (к майору погранвойск. – Авт.) первая жена, я ему из своего кабинета принес стул и стол, потому что он кушал на подоконнике. Яремчук приехал с концерта, а хата уже пустая — забрали все до последней вьетнамской циновочки»…

— Как раз проходил первый фестиваль «Червона рута», куда нас с Рыбчинским не пригласили. Приехали сами на моих «жигулях» — зеленой «тройке». В Черновцах нас поселили в гостинице «Буковина». Пришел Назарий, мы сели на лавочку. Он посетовал: «Зрозумiло, що ти повинен жити у мене, а не в готелi. Але у хатi залишилася одна розкладачка, на якiй сплю. Меблiв немає. Менi соромно тебе в ту квартиру вести». Развивать эту тему он не хотел…

— Не ревность ли разрушила семью, подтолкнув Елену к разрыву?

— Он не давал повода, не слыл бабником, у которого сегодня — одна, завтра — другая…

— …и в каждом селе по ребенку…

— Нет, Назарий был отличным семьянином.

Кстати, ко мне и Елена (она уже тоже вдова), и вторая супруга Назария Дарина относятся нормально — стараюсь быть справедливым, чтобы никого не обидеть. Это жизнь, в чем-то трагическая. В семейных отношениях у каждого своя правда, а истина только у Господа Бога…

«ДИАГНОЗ ОФИЦИАЛЬНО НЕ УСТАНОВИЛИ, НО БЫЛО ПОНЯТНО И ТАК…»

— В 1991-м Назарий пригласил вас на свой юбилей — в ресторан черновицкого отеля «Черемош». 40-летие обычно не празднуют…

— Тогда отмечали. Одним из моих подарков стала песня на стихи Вадима Крищенко «Родина».

Юбилей прошел очень весело, с прекрасной музыкой, тостами. После ресторана мы засиделись у Назария и Дарины (они как раз только поженились). Дом у них небольшой, поэтому они меня положили в свою кровать: рядом лежали я (у стенки), Назарий и Дарина. Настолько он мне доверял. Да и не хотел, чтобы я спал на полу, как другие гости.

Если бы вы знали, насколько Назарий обожал маленькую Маричку, как любил Дарину. Повторял: «Сашко, я такий щасливий».

— Говорят, выйдя из церкви после венчания с Дариной, Назарий увидел на багажнике машины крест. Мол, это его приговорили к смерти с помощью дьявольских сил…

— У них в Западной Украине есть «забобони». Но разве я мог тогда представить, что следующего юбилея уже не будет…

Песню «Родина» он почему-то не спешил записывать. Обычно быстро делал: неделю, от силы месяц, а тут прошло полгода, потом год. «Ще час не прийшов». Как будто знал будущее…

Когда Назарий почувствовал себя совсем плохо, его обследовали, обнаружили пять рубцов от язвы, обострение которой он перенес на ногах, и сужение двенадцатиперстной кишки — стеноз (из-за этих рубцов проходимость была всего пять миллиметров). Что ни съест — рвота. Похудел килограммов на 17.

— Ему не сказали, что это онкология?

— Диагноз официально не установили, но было понятно и так: резкая потеря веса, слабость, боли…

В феврале 1995-го он поехал в Канаду к старшему брату, живущему в Виннипеге. Тот договорился об операции и полностью ее оплатил. Назарий попросил меня только помочь ему с самолетом: «Нiхто про це не знає. Ми з Дариною швиденько злiтаємо туди й назад». Я нашел ему билеты через Париж.

Из Канады Назарий позвонил в третьем часу ночи: «Прооперували. У мене — канцер. Сказали що операцiя пройшла вдало. Навiть грошей не взяли. Менi скоро можна буде все їсти…». Раз денег не взяли, мне стало понятно, что не все так хорошо…

Многие себя очень непорядочно повели, когда с ним случилась беда. В больницу к нему приходили, но когда нужно было купить очень дорогое лекарство, не помогли. Я тогда как раз ехал в Америку, где нашел этот дефицитный препарат — две с половиной тысячи долларов за упаковку. Потом мне позвонил врач: «Не траться зря, все уже бесполезно — четвертая стадия, метастазы…».

Мы все равно собирали какие-то деньги, но даже те, к кому обращались, помогли далеко не все. Хотя это были люди, на которых, например, он бесплатно работал на выборах. По-дружески. Это сейчас артисты на предвыборных «жнивах» рубят «зелень», а с ним тогда рассчитывались в лучшем случае картошкой и другими продуктами.

В последний раз он вышел на сцену…

— …на «Спiвочому полi» в Киеве с песней «Дай, Боже, радостi»?

— Нет, там было его предпоследнее выступление, а прощальное — на концерте, посвященном 150-летию Юго-Западной железной дороги. Он был невероятно худой (оставался буквально месяц до смерти). Признавался: «Коли спiваю, менi легше стає». Сил у Назария хватило лишь на одну песню. И он спел: «…тiльки родина, як вiчна зернина, на невмирущому полi життя»…

СЫНОВЬЯ НАЗАРИЯ ЯРЕМЧУКА ДМИТРИЙ И НАЗАР: «МЫ БЫЛИ ПОСЛЕДНИМИ, КТО ВИДЕЛ ОТЦА ЖИВЫМ…»

— Дмитрий, на юбилейном вечере во дворце «Украина» зрители увидели поющими вас, Назара и Маричку…

— Мы с братом провели этот вечер в рамках нашего ежегодного фестиваля «Родина». На Буковине тоже были празднования — в юбилейные дни нам постоянно звонили, приглашали…

— Что помните из самого раннего детства наиболее ярко?

— Наверное, как гуляю по кабинетам филармонии в Черновцах. Няни тогда были редкостью — мы с братом росли за сценой. Потом нас какое-то время воспитывала бабушка, мамина мама.

— Марьян Гаденко, кум вашего отца, вспоминал, как на Пасху 1995 года он с семьей и вы с папой сфотографировались на фоне собора. На том снимке всех было четко видно, а лицо Назария Назаровича получилось абсолютно смытое — просто пустота…

— Мы были последними, кто видел отца живым (в комнате больше никого, кроме нас, не было), — я держал его за руку до самого конца…

— Почему он отказался от обезболивающих?

— Неправда — только от тех, которые ведут к привыканию.

Врачи считали: нужно, чтобы организм сам боролся. Но так все быстро закончилось. У нас в семье прежде вообще никто не болел. К тому же отец еще после операции на концерты ездил, не жалел себя.

Никто не мог понять, что свечка догорает. Когда речь уже шла о наркотических обезболивающих, отцу оставалось три дня…

— Папа был в сознании до последнего, — уточняет Назар. — У него была четкая уверенность, что это испытание нужно пережить. Никакой обреченности…

Из досье «Бульвара Гордона».

Поэт Андрей Демиденко вспоминал, как через месяц после операции Назарий Яремчук приехал на консультацию в столичную клинику: «Позвонил. Мол, нужно срочно встретиться. Он всегда говорил по-украински, а тут неожиданно перешел на русский: «Андрюша, жизнь кончилась. Все! Давай выпьем, потому что не знаю, увидимся ли мы снова»…

Хоронили его в Черновцах. В гробу губы у него были искусаны, а руки в глубоких, до крови, отметинах от ногтей. Я нес гроб справа, за мной — Дмитрий Гнатюк, слева — Василий Зинкевич… Мы несли его от филармонии до университета, где он окончил географический факультет. Останавливались через каждые 200 метров, опускали гроб на стулья, чтобы люди могли постоять возле него минуту. Народу на всем пути было столько, сколько я не видел потом на похоронах даже выдающихся людей…».

— Значит, не было ни отцовского напутствия вам, ни слов прощания с другими самыми близкими людьми?

— В тот день с утра к нему еще приходили Павло Дворский, Владимир Прокопик из «Смерiчки»…

— Правда, что он звал вашу маму, когда отходил?..

— Да… (надолго замолкает).

— Наверное, и первая жена, и вторая (у обеих были маленькие дети: у Елены — трехлетний сын, у Дарины — двухлетняя дочка) понимали, что происходит, но щадили вас, совсем еще юных…

— Отец тоже нас всех поддерживал. (Когда Назария Яремчука не стало, Диме было 19 лет, а Назару — 18. — Авт.)…

«ПАПА ГОВОРИЛ НАМ: «ДУМАЙТЕ О РАБОТЕ, А НЕ О ДЕНЬГАХ, И ТОГДА ОНИ У ВАС БУДУТ»

— Когда композитор Геннадий Татарченко с женой — певицей Астраей гостил у вашего отца в Косове, Назарий Назарович просто дал им ключи от дома и сказал: «Делайте здесь что хотите», а сам уехал на фестиваль. Таких рассказов о его щедрости слышала много…

— Папа абсолютно не был меркантильным,— опять подключается к разговору Дмитрий. — Говорил нам: «Думайте о работе, а не о деньгах, и тогда они у вас будут». Сам он очень легко относился к деньгам, но они у него всегда водились. Мог одолжить крупную сумму людям, которых видел пару раз. И ему возвращали, как правило. Помогал многим — обращались к нему со всей Украины.

Когда друзья спрашивали отца: «Зачем тратишь свои кровные, да и драгоценное время тоже?», он только плечами пожимал.

— Наверное, времени вас воспитывать не было?

— Поверьте, хватало. Мы обижались, он видел, что нужно быть мягче, но всегда контролировал наши поступки, знал, с кем дружим, что происходит в школе.

Папа хорошо понимал детскую психологию и любил нас удивлять. Сам он потерял отца в 12 лет, да и мать тоже рано, когда ему было всего 20.

— Поэтому так потрясающе исполнял «Чуєш, мамо…»?

— Это «мамо» у него сильно болело. Вообще, там история для целого романа…

Из досье «Бульвара Гордона».

О своей семье Назарий Яремчук особо не распространялся — самый старший брат советского певца Дмитрий был эмигрантом. В 40-х годах на Буковине Дмитрий примкнул к «мельникiвцям» — ОУН(м). Не принял Советскую власть, под чужой фамилией отправился за океан. Юрист по профессии, он работал референтом министра путей и сообщений Канады. Женат не был. Постоянно помогал родным, потому что знал, как тяжело им живется. Братья встретились через много лет, когда Назарий стал известным певцом и гастролировал за рубежом. Популярные песни «Нас багато по свiту» (стихи Богдана Гуры, музыка Павла Дворского) и «Лелека з України» (стихи Вадима Крищенко, музыка Геннадия Татарченко) он посвятил Дмитрию и всем эмигрантам, которых судьба раскидала по заграницам.

Была и еще одна семейная тайна. Отец певца Назарий Танасиевич Яремчук остался вдовцом с двумя детьми на руках — Дмитрием и Эмилией, женился на невестке Марии Дариевне, которая, овдовев, растила Степана, внука Назария Танасиевича. «Такие браки после Великой Отечественной не были в диковинку: с фронта не вернулось много мужчин, выбора почти не было, — поясняют биографы Яремчука. — В необычной семье родились трое общих детей — Богдан, Катруся и Назарчик, который появился на свет, когда Назарию Танасиевичу было 64 года, а Марии Дариевне — за 30».

— Отец рассказывал об Афганистане?

— Да, но мы больше запоминали подарки, покупки из чековых магазинов: джинсы, куртки, кроссовки.

— Что можно было привезти с войны — стреляные гильзы?

— Листовки, которые разбрасывали душманы, пластмассовый перстень в виде печатки (они раздавали такие в пропагандистских целях). Часто это были красивые камешки (не драгоценные, конечно, просто разные минералы), индийское опахало из перьев страуса. Однажды привез из Лаоса соломенную сумочку для мамы. Когда мы ее взяли в руки, оттуда вылез… попугай. Я тогда ходил в четвертый класс, и живой говорящий попугай стал самым ярким впечатлением детства.

— Контрабандная птица!

— Не будем употреблять ужасное определение, хотя оно соответствует истине. Конечно, половину сумочки попугай съел.

— Подарок был большим?

— Размером с молодого голубя — зеленый с красным подбородком. Очень разумное существо. Выбрался из сумочки, сказал: «Кео». И начал что-то лепетать по-лаосски. Мы его так и назвали — Кео. Он жил у нас лет 10, считал хозяином меня, а всех других кусал — имел большой клюв и мог серьезно поранить… Мы возили его к бабушке… К сожалению, однажды его поймала соседская кошка — через три дня его не стало. С какими глазами он умирал, помню и сейчас…

Кео был действительно хорошим подарком, — опять дополняет старшего брата Назар. — Кстати, за всю долгую дорогу (при пограничном контроле, в самолете, на таможне) он не издал ни звука. Знаете, чем был занят? Доедал сумочку…

— В детстве вы с братом не выясняли, кого папа больше любит?

— У нас никогда не было ревности друг к другу. Случалось, у отца имелся один экземпляр какой-нибудь вещи, и ему приходилось выбирать, кому из нас ее подарить. Но он старался поскорее что-то дать и другому, никого не обделить.

— А когда в новой семье отца родилась ваша сестра, не ревновали отца к малышке?

— Нет. Понимали, что Маричка — самая маленькая, ей нужно больше внимания и любви. Мы ее тоже нянчили, а папа старался, чтобы мы не чувствовали недостатка тепла. У нас была любящая семья…

Опубліковано у Яремчук Назарій | 1 коментар

Історія платівок із голосом, що дарував земне щастя

Ще зовсім недавно ця жінка писала листи у різні куточки світу з надією, що хтось відгукнеться. Вона шукала аудіовидання, що були записані її чоловіком Михайлом Мінським. Насамперед зверталася до українців, адже він належить до тих, кого музичні критики називають носіями етнокультури ХХ століття. Понад три тисячі запитів інтернет-поштою несли у собі одне-єдине прохання – переглянути шухляди із старими платівками. Вона знала, що “плити” можна знайти на блошиних ринках і в колекціонерів. А ще у тих, хто тамує спрагу ностальгії при радіолі …

Ми познайомилися в Українському Національному Музеї у перший день літа. Попередня переписка та несподіваний конверт з музею – платівка “Русалка” –українські пісні у виконанні Михайла Мінського, окрилили. І ось з голландського міста Зволле до українського острівця в Чикаго прибула гостя Ірина Мінська. У фондах музею зберігається понад тисяча таких конвертів. На кожному інвентарний номер і назва альбому. Ким були записані, хто виконавці, дізнаємося, перглядаючи кожен зокрема.

Пані Мінська володіє англійською мовою, читає українською, прізвища відомих в діаспорі діячів культури і мистецтва вимовляє без акценту. У Чикаго вирішила зупинитися на тиждень, а далі запланувала особисто переглянути таку ж колекцію бібліотеки-архіву в Стемфорді (штат Коннектикут). Впродовж чотирьох годин віднайшла те, що шукала останніх 25 років.

“Ви повернули мені моє життя! Я не сподівалася отримати усе і в один день…”,

- говорила з неприхованим торжеством. Незважаючи на вік, її променисті очі закохано пригортали конверт старого альбому з фотографією гарного молодого чоловіка. Воістину зрозуміла кого втратила тоді, коли він відійшов у кращі світи. Схвильована, уже вкотре дякувала Всевишьому за простелені перед нею дороги.

Незбагенна історія життя двох людей, голландки Терези і Михайла Мінського, концертно-камерного і оперного співака-баритона, бандуриста. Заради нього у 60-х роках балерина з Амстердаму їде у Париж і там, охрещується у православному соборі як Ірина. Маючи гарне сопрано, проситься, щоби її прийняли співати у хорі. Понад півтора року вимолювала його повернення до старої Європи. Михайло концертував, а вона чекала. Від 1967-го вони прожили разом найщасливіші роки свого життя. Журавлиний клин скерував до вирію 9 жовтня 1988. Він поспішав жити, знаючи, що смертальна недуга підступала все ближче. Відходив у кращі світи, слухаючи срібний спів бандури. “Вдалося йому бути присутний день перед тим на концерті, де попросив щоби прилетів і заграв. Наступний день упокоївся,”- написав у “Записках кирпатого діаспорника” бандурист Віктор Мішалов, який приїхав на запрошення метра на організований ним величавий концерт, присвячений 1000 літтю хрещення Київської Русі.

Музейна колекція платівок має безцінну вартість. Зрештою ця зустріч з Іриною Мінською засвідчує невидимий зв’язок між тими, що у засвітах і земним життям. Особливий імпульс передається на речі, які мають здатність говорити. На переконання Ірини Мінської:

“Сьогодні важливо щоби колекції, наспівані і записані кимось колись, не стояли на старих полицях, а примножувалися. Тоді наступні покоління з вдячністю слухатимуть повноцінний запис голосів, людство поверне собі відчуття вічної краси дзвону бандури та хорового мистецтва.”

З собою привезла оцифровану музику з тих платівок, які вдалося зібрати. А починалося все з маленької фотографії, яка заінтригувала жінку. Їй повідомили, що перші записи на грампластинку за участі Мінського були зроблені у Німеччині в 1964. Проте одне відчитане на фотографії слово “Арка” привело її у Нью-Йорк. Знайомилася з бандуристами, співаками, композиторами, видавцями, колекціонерами, працівниками українських установ. Відгукнулися Стефан Максим’юк, Любов Волинець, Наталія Соневицька, Ненсі Стасик, Ярослав Ганкевич, Лідія Ткачук. Виявляється, що перша платівка побачила світ у вересні 1951 року у Канаді з нагоди 60 річчя поселення емігрантів –” Українські пісні. Український мішаний хор Канада і симфонічна оркестра. Дирегент Туркевич”. Ця реліквія, за якою п’ятий раз перелетіла через Атлантику Ірина Мінська (Тереза Платенгамп), чекала на неї в Українському Національному Музеї в Чикаго.

У пам’ять чоловіка Ірина створила у м. Зволле пісенно-музичний архів. Голландці зайнялися пошуковою роботою, придбали відповідну апаратуру, перенісши на СД збережені записи, виклали для прослуховування в інтернет-мережі. Ірина Мінська захоплено розповідає про свої несподівані зустрічі, про подорожі в Україну і Росію, про знаменитого дирегента і композитора Мирослава Антоновича, який добре знав їх родину. Це він відкрив голландцям красу східного обряду та культуру українського народу, створивши у 1951 році хор винятково з голландців-чоловіків, який співав на богослужіннях українською мовою у візантійському обряді. Антонович шанував Михайла, як творчу особистість, адже спів ним літургійних та народних творів залишили глибокий слід у серцях публіки.

“У цьому музеї щастя дарують два рази на день!”,

–це реакція пані Мінської на розкладені перед нею концертні програмки з таборів переміщених осіб та фотографії з виступів капели Григорія Китастого у Німеччині, 50-60-их років у Чикаго. На трьох з них Ірина впізнає молодого козака з бандурою. Із побратимом Китастим Мінський познайомився у Регензбургу, перед тим співав у хорі “Трембіта” під керівництвом Кирила Цепенди. До Америки емігрував з капелою бандуристів у 1949 році.

Опинившись у творчому вирі тих, хто не могли примиритись із радянським тоталітарним режимом, росіянин стає носієм незнищенної української національної культури . Від 1951 до 1962 року він випустив 25 довгограючих платівок разом з відомими композиторами з української діаспори: Миколою Фоменком, Ігорем Соневицьким, Володимиром Грудиним, професором Ж. Б. Рудницьким, В.Гавриленком та Степаном Ганушевським. “Він також продовжував виступати як соліст Капели бандуристів, працюючи разом з І.Задорожним, В.Божиком та Г.Китастим. У 1958 році Мінський здійснив турне Канадою, США та Європою разом з квінтетом Бандуристів.” (джерело – Вікіпедія).

Аналізуючи становлення таланту, зазначимо, що Михайлові Спіріну (Спірідонову), уродженцеві Татарстану, довелося пройти крізь вогонь і воду. Батько співака знищений більшовицьким режимом в Гулазі, сам він чудом врятувався від розстрілу німцями, від 1942 року перебував у полоні. Співав в Академічному хорі у Казані, готувався поступати в московську консерваторію. Він мав у серці велику повагу до світової культури. 21 лютого 1953 року Михайло отримав американське громадянство та змінив прізвище зі Спіріна на Мінського.

Навчався оперному співу в Нью-Йорку, дебютував у Карнегі Хол в 1953 році. Попереду були оперні студії у Новому Орлеані, Римі та Лондоні, партії в операх «Трубадур», «Аїда» та «Паяци» в театрах Італії, Німеччини, Швейцарії, Англії, Франції, Голландії, Бельгії, Канади та США. У 1972 році, а потім у 1984 р. Мінський здійснив успішні концертні турне Австралією (організовані Союзом українських організацій), де пройшли 10 його самостійних концертів. Знамениті арії з опер “Запорожець за Дунаєм”,”Кармелюк,”, “Паяци ” , пісні на музику М. Лисенка, О. Нижанковського, О. Кошиця, Л.Ревуцького, В. Костенка у виконанні баритона Михайла Мінського слухали у Чикаго 20 листопада 1949 року. Концерт “Українського Оперового Ансамблю” під керівництвом Богдана Пюрка відбувся в школі ім. Шопена в Чикаго.

Тут співали не менш відомі на той час Михайло Ольховий (бас), Ігор Зайферт (тенор), Лідія Горн (драматичне сопрано), Наталя Носенко (ліричне сопрано). Принагідно зазначу, що за словами Ірини Мінської, Михайло разом з Зайфертом та Ольховим співав також у хорі Чорноморських козаків. Він залишив українцям у спадщину серію довгограючих платівок українських пісень у співпраці з Віденським симфонічним оркестром та українськими композиторами , подарував сотні концертів. Він жив і працював між Нью-Йорком та Детройтом. Капела бандуристів ім. Тараса Шевченка була його справжнім домом.

Козача спільнота Америки залюбки слухала маестро Мінського. У 1964 році у Люцерні Мінський приєднався до Козацького хору Жарова, у якому співав до 1979 р.,у 80-их роках був дирегентом козацьких хорів в Гаазі, в Німеччині та в м. Рейсвейк. Про європейський період творчості співака розповідає документальний відеофільм, присвячений традиції хорового співу донських козаків. У його появі велика заслуга Ірини Мінської. Ім’я Михайла Мінського повертається в російську культуру фільмо та дискографією. У Росії жваво цікавляться творчою спадщиною співака з світовим іменем, бувають в архіві М.Мінського в Історичному центрі Оверейсел, м. Зволле.

Ірина всміхається, коли я запитую про голландську часточку душі Михайла: “Він організував святкування тисячолітнього ювілею Хрещення Київської Русі в Нідерландах. Її Високість Королева Нідерландів Беатрікс прибула до Зволле на це свято. Отримував чимало нагород від багатьох місцевих громад та від мера нашого міста. Ми були щасливими разом. Кожне моє повернення до Америки надиктоване Його світлим Ангелом.”

Минулого року Ірина Мінська побувала в Канаді, шукала матеріалів в Едмонтоні та Вінніпегу, цим разом сподівається на позитивний результат від зустічі у світовому концертному центрі Карнегі Гол у Нью-Йорку. Подиву гідна посвята цієї шляхетної жінкки. На прощання ми слухали улюблену пісню Михайла Мінського “Дивлюсь я на небо”. Із-за лаштунків екрану комп’ютера долинав голос співака, чиє ім’я назавжди залишиться в Пантеоні української культури ХХ століття.

Пісенно-музична спадщина української еміграції вимагає глибокого вивчення та уважного ставлення до кожного листа, що знайдеться у вашій електронній скриньці.

Марія КЛИМЧАК, Куратор Українського Національного Музею в Чикаго. На фото внизу Ірина Мінська.

Опубліковано у Мінський Михайло | Залишіть коментар

Гуцульський рок з Косова (інтерв’ю з учасником гурту “Гуцули” Любомиром Гавришем)

Український рок почався не в Києві, не в Харкові і не у Львові. Він почався у прикарпатському Косові чотири десятиліття тому. У невеличкому районному центрі зародилася унікальна музична формація – рок-група «Гуцули».

Унікальність їхня вже бодай у тому, що грати справжній хард вони почали в далекому 1969 році. У ті часи рок-музику в есесері знали і грали одиниці. А таку, як «Гуцули», – взагалі ніхто на той час. Жорсткі гітарні рифи, як у «Deep Purple», з текстами на гуцульській говірці ставили на вуха все живе в Косові і околицях. Автор цих рядків сам пережив такий концерт в 1974 році і може авторитетно свідчити: «Гуцули» – це найбільший рок-н-рольний міф України дотепер.

«Галицький кореспондент» розмовляє з Любомиром Гавришем, одним із засновників групи.

– З чого все почалось у тому далекому 1969 році?

Почалося то всьо з Косівського технікуму народних промислів, з актового залу. Музика в світі лиш починалася. Вечори художньої самодіяльності, кожної суботи був якись КВН, відповідно, якісь групи створювались. Але все, так би мовити, органічним методом, така ситуація у світі була. Десь щось можна вчути було по радіо…. Мені тоді було років 17-18.

- З якої музики почали?

Ми почали вчитися на гітарах, грали інструментальні речі, потім трохи навчилися і почали грати інструментальні композиції, а потім почали потихенько співати – спочатку навіть не мали в що. Перша наша власна пісня – «Ой, яка ти, чічко, файна», до речі, вона є в репертуарі «Кобзи» – не знаю, як вона до них потрапила. Написали ми її в 1980 році.

- То ви починали з українських пісень?

Починали з різного. Щось і своє робили. Ми ж гуцули, виросли тут, співали з дитинства, дехто навіть з першого класу по весіллях грав.

- Я питаю, бо бачив вас в 1974 р. у Верховині, і ви вже тоді такий рок грали, як «Deep Purple». І це у роки, коли хіба якісь ВІА грали. Дуже дивно було зустріти на весіллі в горах музику, яку тоді тільки з радіо чи з заборонених пластинок можна було почути. Звідки ви те все брали?

Була така собі станція «Свобода». А був в нас ще такий колега Володя Бойко, зараз він доктор фізико-математичних наук, професор у Києві. Він тоді вчився в Київському універі, і там вчилися люди з-за кордону, які привозили музику, і ми слухали. Вчилися спочатку, потім почали копіювати, а потім почали робити на свій лад. Все йшло природнім шляхом, то не було штучно створеним, як зараз це робиться.

- Проблем не було із спецслужбами?

Та всяке було! Писали статті, розганяли, викликали в компартії, допитували в КГБ, бо то в 1974 році національні прапори повісили над райкомом партії, приїздив начальник КГБ допитував… Ну, а ми що? Ми музиканти, а не політики! Собі своє любили, бо ми тут народилися!

- Концертів багато було на той час?

Коли ми починали, то ми грали танці в будинку культури. То з’їздилися з усіх навколишніх районів нашої області, так що, практично, в будинку культури на танцях не було де стати!

- А звуковий апарат ви самі робили?

У вас є такий у Франківську знаменитий Валера Ткаченко, «Лєнін» йому кажуть. То він нам зробив колонки і лампові підсилювачі по схемах «Маршал», плюс потім ренти появилися, щось трошки там почали добувати через відділ культури, бо ми таки дохід йому приносили, будемо говорити так. З концертами каталися… Толік Юрійчук, наш вокаліст покійний, з Хмельницької філармонії притарабанив, потім хлопці поїхали в ту філармонію, щось два чи три місяці покантувалися, і так і вернулися. От така то ситуація.

- Коли був найбільший розквіт «Гуцулів»?

То було кілька етапів розквіту. Ми кілька разів вмирали і відроджувалися. А розквіт був, дуже грамотна музика була десь рік 1972-1973, нас тоді четверо було, я ще тоді грав на барабанах. Ми грали українську естраду: Поклад, Шамо, співали чистенько на три голоси – це був перший період, була серйозна музика. Потім приїхав Валера Ткаченко, він донедавна був гітаристом «Свитязя», поки він не розпався, і зробили свіжий етап – почалися вже пісні, нами придумані. Виступали в Франківську на якомусь конкурсі. Потім в газеті написали, що якщо виступати, то не з таким громом, як гуцули. Потім в парку Шевченка заграли своє – ну, декому сподобалося, дехто хотів нас бити…

- А бити за що?

За те, що ми по-українськи співали. Всякі були ситуації. В 1974 р. колектив помінявся, хлопці вернулися з філармонії, а я пішов вчитися. Я підігнав їм одного клавішника з технікуму Валеру Анікіна, де він зараз є – не знаю, за всю історію – то найкращий клавішник. Ми тоді Львів в 1974-75 р. піднімали на роги, бо спочатку виступали в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, а потім в університеті на інтерклубах – всі музиканти львівські приходили слухати і ще сперечались, хто кращий гітарист – Балабан львівський, який на той час одним з кращих в Україні був, чи наш Славік Гєба. Потім був ресторанний період. В 1988 році зібралися, то було 10 років перериву, і зіграли свій старий репертуар. Тоді якраз «Не журись» в Косів приїхав, вони починали свою творчу кар’єру, я з того часу знайомий з Морозовим…

- А як сталося, що така команда на «Червоній руті» в 1989 р. нічого не здобула?

Просто ніякої інформації не було. Ми були дипломанти в номінації на кращу пісню про рідний край…

- Це зрозуміло, але ж для загалу ви стали відкриттям. Після тої «Рути» почали виступати «Гадюкіни», Віка, а про вас нічого чути не було.

Ну, Віка Врадій свого часу перемогла на конкурсі «Міс Рок-Європа»! То є величина. А «Гадюкіни» то є проект Бебешка! Бебешко продюсер такий, що хто з ним годен потягатися! Нас рахували націоналістами, а то всьо – космополіти!

- Але «Червона рута» – фестиваль все-таки національний, навпаки, на вас би мали звернути увагу. Чому так сталося?

Не знаю, треба над цим добре подумати. А ви бачили цю останню «Червону руту»?

- Бачив, так. Біда…

Не то шо біда, то крайна біда! То є нижче від того, що починалося! То зійшло всьо на гроші. І наприклад, я рахую так, що рок і поп – то є штука окрема. Рок – це музика революції, а поп – це музика набитих гаманців! А по телевізорі, по радіо послухайте, що в репертуарі… Не знаю, чия це політика… Ми робимо собі своє.

- Чи були у вас плани після «Червоної рути» записатись і видати пластинку?

Планів було багато. Впиралося все в якісь нюанси, дрібниці. Магнітоальбом «Афини» писали ми в 70-х роках.

- Він зберігся?

В 1989 році писав нас Місько Шеремета на свій там якись американський магнітофон, в залі клубу. Пробували писатися в Коломиї на студії в Бойка.

- А зараз «Гуцули» концертують?

В нас склад з 1989 р. зберігся. Гєба помер, замість нього молодий гітарист, всі решту ті, що були на першій «Червоній руті». Зараз наш стиль трошки помінявся, раніше ми грали хард-рок, а зараз ми граєм хард енд хеві. А на рахунок концертної діяльності, то треба мати або продюсера, або спонсора. Ну є всяке, просять – їдемо, не просять – не їдемо. Виступати будемо 14 чи 15 жовтня на Покрови, тут, в Косові, біля будинку культури. В нас буде благодійний концерт збору коштів на відбудову церкви, яка згоріла. Ну, є плани десь пізніше на день студента в інституті виступити для студентів, бо фактично група там і народилася. Далеко ми не можем їздити, бо вже старі.

- «Гуцули» – одна з найстаріших наших груп, легенда українського року. І досить дивно, що про вас так мало відомо. А спроби знайти якогось менеджера?

Граємо для душі! Хочемо грати – радимося, збираємося. Там почали – не пішло, ще десь почали… Потім я кинув ідеї і почав ходити по районній раді, були гроші, купили вже більш-менш нормальну апаратуру: маємо звук власний, барабани фірмові, маємо залізо – грати можна, є на чому. Але сидимо в тому самому будинку культури, в тій каптьорі, де і колись починали, раз у тиждень робимо репетиції, бо двоє чоловік не косівські – доїжджають. От така сувора реальність.

- Репертуар поновлюєте чи свої старі хіти шліфуєте?

Гонимо всьо! Є нові пісні. Але трошки інакше виходить. Тоді був принцип творчості колективний, а зараз – індивідуальний. Нові пісні ще не даємо, бо в деяких аранжування зроблене, а деякі ще сирі, їх треба зробити. Є такі пісні, що якби їх дати нормальному аранжувальнику українському, вони спокійно виходять хітами. Там і слова, і музика – все відповідне. Ну, а ми провінція.

- Що для вас є визначенням рок-музики?

Це спосіб життя, спосіб мислення, спосіб відчування навколишньої дійсності.

- Як було з відомим sex, drugs, rock & roll? Мається на увазі, у вас як у справжніх рокерів, було там – жінки, спиртне, наркотики?

Ну, наркотиків не було, алкоголь – у всіх був, Гєба пішов через це діло, тому що він був професіонал і до всього відносився професійно. А жінки – то ясно. Там, де рок, там і жінки! Ми були молоді, то природа.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ
Газета «Галицький кореспондент»
№38 (214) 1 жовтня 2009 р.

Опубліковано у Гуцули | Залишіть коментар

Горицвітна його осінь або сумні навідини автора «Очей волошкових»

Ніхто не знає, яким буде далеке чи зовсім близьке у часі наше Завтра, але якщо сьогодні пишуться пісні і вірші, то не можна гаяти жодної хвилини, жодної миті, адже саме вони потім, ті пісні і вірші, можуть бути єдиним виправданням всьому тому, що нас очікує через нашу чи то бездумність, чи то легковажність, чи, може, через щось таке, що й від нас самих не залежить, що ніби якимись потойбічними силами нам уготовано.

Ми не говорили з ним про його життя і долю, ми навіть оминали поглядом і словом його житіє теперішнє, не кажучи вже про майбутнє, але вся наша бесіда, всі його уривчасті й скупі речення були сповнені — і прямо, і опосередковано — саме того виправдання, на яке з великим надлишком заслуговують хоча б ті-таки його “Очі волошкові”.

У помешканні Анатолія Драгомирецького нема нині й натяку на жіночі руки. Тут спартанський хаос воїна, меч якого вже давно лежить під ліжком. Але є деталь, котра засвідчує — поет за всіх обставин залишається поетом.
У великій пластиковій пляшці, розрізаній навпіл, стоять білі, мов грудневий сніг, квіти — я таких ніколи і ніде не бачив — з великим зеленим листям, де квіти й листя — неспівмірні, і взагалі неясно — то живе чи мертве.

З чемоданом яблук

Він народився на Львівщині, але батька призначили головним бухгалтером молокозаводу в Ужгороді. Там Анатолій закінчив школу та філологічний факультет тамтешнього університету. Після навчання направили на Буковину, в село Порубне. Рік викладав для сільських дітлахів німецьку мову. Якось на урок до нього прибігає завуч і каже, щоби увікнув радіо, там звучить його пісня. Він вмикає, а звідти Дмитро Гнатюк:

“Ой, ви очі волошкові,
Мов троянди пелюстки — вуста…”

В нього від хвилювання і втіхи аж сльози тоді на очі набігли.

— Ти розумієш, я можу будь-який вірш, про що завгодно зліпити, але справжню пісню написати – це як на небі зірка засвітилась, і ніхто її не бачить, тільки ти. Вона горить, а ніхто її не бачить, тільки ти. Розумієш, про шо я тобі кажу?

– Анатолій Михайлович, так, а як воно тоді засвітилося?
— Я, вчитель сільської школи, вклав у конверт і відправив у
чернівецьку газету “Радянська Буковина” добірку своїх віршів. Там їх, на моє здивування, надрукували. Мені тоді було 22 роки. Але на мене чекало ще більше здивування, коли в те Порубне на моє ім”я надходить раптом лист. На звороті чернівецька адреса і підпис — Степан Олексійович Сабодаш. А це прізвище тоді вже було відоме, принаймні на Буковині, хто хоч трохи цікавився українською піснею. В Чернівцях та й по всій Україні тоді лунала його з Михайлом Ткачем “Марічка”, де “в»ється, ніби змійка, неспокійна річка”. І ось мені приносять лист від такого чоловіка. А мені 22 роки. Я розкриваю конверт і руки тремтять. Великий Сабодаш мені пише: Анатолій Михайлович, як будете у Чернівцях, то знайдіть хвилину і зайдіть на вулицю Суворова, 4 квартира 5.

- Ви навіть досі пам’ятаєте адресу?

— Аякже, вона вкарбувалась мені на все життя. Ти розумієш, з яким благоговінням я йшов до того чоловіка, який тоді написав таку пісню! Шо ти! Тоді ж пісні були — так то пісні, тоді всякий мотлох на люди не пропускали, і правильно робили. Ага. І то я до нього приходжу. Він же тоді вже Сабодаш (!), а я — ніхто, сумнівний поет з віршиками у обласній газеті. І він мені каже: “Я оце почитав твої вірші і бачу, що в них щось єсть. У мене є музика. Спробуєш підібрати до неї слова?” Програв мені ту музику. Ну, музика — як музика. Кажу: спробую написати, Степане Олексійовичу.
Через два тижні їду з Порубного в Чернівці, везу йому два варіанти. Він почитав раз, вдруге. Каже: не то.

Ще через місяць приношу новий текст. Почитав. Каже: ні, Анатолій, не годиться.
Минуло ще три місяці. А то якраз підоспіла гарна, мальована осінь, у Порубному пахло яблуками. Я набрав їх цілий чемодан і поїхав знову до Сабодаша. Степан Олексійович питається: шо це ти за чемодан привіз? Кажу: тут яблука для вас. Якийсь дивний, але дуже добрий, кажу, сорт.
Відкусив він яблуко та аж вигукнув: о! “А текст привіз?” Привіз. Сабодаш їсть яблуко, читає. “От тепер це воно!” Так, ніби ті яблука мені допомогли. І через два місяці я вже почув “Очі волошкові” у виконанні Дмитра Михайловича Гнатюка.

А зі Степаном Олексійовичем ми дуже багато років товаришували. Але скажу тобі правду. Він був дуже жорстока людина. Я йому після “Очей волошкових” дав 400 пісенних текстів. Він з них жодного не вибрав. Уже незадовго до його смерті, на його творчому вечорі в палаці “Україна” ми зустрілись, він мене обняв, поцілував, каже: Толєчка, написав щось?
Кажу, написав пісню про наших матерів:

Знов осінь золото ронить
І павутиння снує,
Падає листя червоне,
падає серце твоє.
Ти не сумуй, моя мамо,
Із голубиних доріг
Прийде весна довгожданна,
Прийде весна на поріг.

Я йому не те, що вірші читав, я вже готову пісню співав, але то не було кому слухати. Так у нас на одній тій нашій пісні вся творчість і закінчилася. Але дружили справді до самої його смерті.

Горицвіт для Марії

– Анатолій Михайлович, а як ви потрапили з Буковини до Києва?

— Ну, після такої пісні хтось там в ЦК комсомолу розпорядився, і мене запросили в їхню газету “Молодь України”. Мене місяць перевіряли, хто я такий, шо воно за я, а потім Ігор Лубченко зателефонував і каже: їдь, будеш жити у столиці, беремо тебе кореспондентом.
“Молодь України” мене змінила. Так, я об”їхав усі наші області, але репортерська праця помалу-помалу вбивала в мені поета. На вірші просто не лишалось часу та й мій внутрішній світ з журналістикою став іншим. Я виходив увечері з редації, а голова — як макітра. Там так потопталися люди, їхні проблеми, дзвінки, редакторські настанови, що залишки рим у ту трясовину були втоптані та понівечені…

– Анатолій Михайлович, приємно був здивований, коли раптом довідався, що пісня “Горицвіт” Миколи Мозгового, то теж на вашу поезію.

— Микола ще не знає, і це йому буде великим сюрпризом, але я маю для нього просто вбивчий хіт. Називається “Гуцульська хата”. Правда “хата” в нас уже є — смерекова, але це буде ще краще. Але поки — таємниця. Величезна.

– Анатолій Михайлович, але — “Горицвіт”?

— Да. Я якось був у Ужгороді. На обласному радіо в прямому ефірі була якась програма. А потім я звідти вийшов та і йду собі по набережній. Назустріч мені молода вродлива дівчина. Порівнялися і вона питає: ви є Анатолій Драгомирецький?
— Да.
— Щойно була пряма програма на радіо і я закохалася у вас…
Отако одразу мені сказала.
Питаю: так, а як це так заочно ви закохалися? Я вас, каже, з голосу розпізнала, з ваших пісень. Я живу, говорить, за тридцять кілометрів звідси, в селі Ярок, і запрошую вас до себе в гості.
Ми поїхали до неї. Пішли в гори. Гарні там, високі гори. Розпалили з нею ватру. Вона каже: отут ростуть мої квіти, квіти мого дитинства. То й були ті квіти — горицвіт. Червона така, маленька квіточка. Едельвейс, той живе дуже високо в горах, а ця квітка трохи нижче. Але всеодно дуже гарна.
Є така легенда, що коли гуцул хотів, аби його дівчина покохала, то він йшов для неї за квіткою, за тим горицвітом. А там були нявки, котрі своїм голосом зачаровували тих легінів, що приходили за квіткою кохання, і дехто звідти не повертався.
Я сам ходив колись високо в гори за горицвітом. Зірвав і поніс його одній жінці. Вона була щаслива. Але тільки вона. Щастя на двох не вийшло. Але добре, що живий лишився.

– Що Ви маєте на увазі?

— Бо то небезпечно. Не через нявок, звісно, а через гостре каміння, урвища та й там багато ведмедів ходить.

– По великому часу, що минув, не буде секретом назвати ім”я тієї жінки? Жінки, для якої ви горицвіт знайшли.

— ЇЇ звали Марія.

– Була любов і Ви з нею побралися?

— Ні. Любов була велика. Але я з нею не одружився. Я не встигав з усіма одружуватись.

– Таких шанувальниць Вашої творчості, як Марія, було багато?

— Дуже багато. Але лиш для кількох я ходив за горицвітом.

– Анатолій Михайлович, так, а як Ваші вірші про горицвіт потрапили до Миколи Мозгового?

— Кореспондентом “Молоді України” я ходив до нього по інтерв”ю. Він тоді був молодим співаком і композитором. Зробили інтерв”ю, потоваришували. Микола був тоді такий бичок накачаний. Він мене потім на своє весілля запросив. У них з Віолетою було комсомольське весілля. Свайбу гуляли в столичному Цирку на другому поверсі. Там я йому й кажу: “У мене текст є.”
“Давай, — каже, — Толян.”
А через два тижні телефонує і запрошує до себе додому. Він тоді жив у гуртожитку. Обняв мене.
Каже: “Спасибі тобі, Толян, за горицвіт.”

– Зналися Ви і з уславленим Володимиром Івасюком?

— З Володею Івасюком я познайомився у Чернівцях. Він запросив мене на репетицію у Вижницю. Там тоді перші кроки робила “Смерічка” з Левком Дутківським. Соня Ротару туди приїздила. Приходив молодий Назарко Яремчук, Василь Зінкевич. Після репетиції збирались у Василя. Потім Володимир став знаменитий на цілий світ. Коли у Вижниці Володимир сідав за фортепіано — люди, яких багато збиралось на репетиції, мовкли.

– Після репериції у Зінкевича по 50 грамів пили?

— Нєт. Не по 50, а по 200, бо було, пам”ятаю, хороше домашнє вино.

— А як з”явилася ваша “Золотоволоска” з Володимиром Івасюком?

— Е! То інша історія. Моя юність пройшла в Рахові. Пішов я якось на турбазу на танці. Дивлюсь — дівчина із золотим волоссям. Красуня. Підійшов до неї.
Питаю: можна вас запросити до танцю?
Можна.
Потім після танців пішли прогулятись. Закінчилось тим, що наважився попросити про поцілунок. Поцілуй, каже, але один лиш раз. Я її крепко покохав, може, вперше тоді так у житті. Тоді ж і написав ті вірші — “Золотоволоска”. Ті вірші довго лежали. Я вже в Києві працював. Зателефонував якось Івасюкові в Чернівці. Кажу, мовляв, є в мене текст.
— Уну ж, почитай.
Я йому в трубку почитав.
Через дві години перетелефоновує і награє мені музику готову. Отак ця пісня і з”явилася.

* * *
Ключі від вхідних дверей він почепив на мотузок, а мотузок той зав”язав на талії. Проводжаючи мене, Анатолій Драгомирецький спиняється раптом перед старою шухлядою, відділеною від якоїсь пронумерованої і такої ж давньої шафи. Відкриває її. Там потерті паперові коробки.
— Тут, – каже, – більше ста фонограм. Мене не буде, а мої пісні залишаться людям.
І за секунду такий дивний перехід:
— Ти їсти хочеш? Візьми, оно, на кухні щось. Візьми яблуко…

В квартирі з запахом мишей, у самотнього поета тепер мало що лишилося. Хіба тільки велике, помережане римами, добре серце.

Леонід ІСАЧЕНКО, «Хвиля Десни», 2 грудня 2011

Опубліковано у Драгомирецький Анатолій | Залишіть коментар

Уд кого прийшляк Машкін украв співанкы, авать Вирьховино, мамо мОя, ци – моЯ?!

Є над ріков Боржавов файноє село, котроє ся называть доста нифайно – перебачте ми! – Задньоє.
А в тім Задньому щи 1910 года (динь и місяць уже нитко ни тямить) родився чоловік на имня Йван, по вітцьови Юрів, писався Гринюк, а назывку мав Батрынчин.
Дуже интересным туйкы є вто, ош иппен 1910 года прекрасна Боржавська долина дала русинському народови щи двох славных сынів: у Осойи ся вродив Ферко Потушняк, а в Имстичові Петро Світлик.
Яка общість меже нима?! А всыпав йим Янгел Божый у серця тілко того божественного огня, а в душі й умы таланта, што світилися вни меже свойыма версниками, гикой велікі звізды в небі меже малыма.
Айбо, гикой увидиме дале, талант є талантом, а до таланта щи треба освічености й серенчі.
Май высоку освіченість и доста серенчливости мав Ферко Потушняк.
Мало менше освічености и щи менше серенчі – Петро Світлик.
Ни дістав нич освічености и ани цят серенчливости Йван Гринюк, по називцї Батрчин. Може тому, ош происходив из дуже сиґіняшної файты, а може й тому, бо така му судьба!
Дїтваком Йван Гринюк, по назывцї Батрынчин, ни провказовався аттакым, гикой вшыткы версникы-дїтвакы. Майперво на подобу быв дуже нифайный, бо очи мав зятягнуті, гикой у мачкы, удроду вдинь нич ни відїв, а вночи, гикой при місяцьови, відїв ушытко, тому з дїтинства й ходив цїлыма ночима корову попасувучи. А треба вповісти, ош иппен попасованя коровы мав май любимым занятьом. Смішно казати, айбо ввін и взимі, кой были тугі снїгы довкола, уганяв коровчину из няньового му хлїва, гнав ї в корчі попиля Боржавы, де – як ни чудно! – коровчина собі находила не лем брость на низинькых конарях, не лем на них смачну кору, ай подегде джумаджок костеревы, ци якоїсь иної травицї.
Уже пак май потім, кой став жити сам, та бывав Иван Гринюк, по назывцї Батрынчин, за селом, пуд горов Клобуком. Тамкы літовав и зимовав коровчину – єдиноє своє багатство.
Быв тот Батрынчин малинько віщівник. Бо кить уповість, ош на рано піде дощ, та справді на рано ся пущав дощ. Авать кить комусь казав, ош не йди завтра на вашар до Білок, бо серенчі в тя ни буде, та так ся й ставало. Уже версным чилянником став тот Батрынчин домак чудным – ниґда ся ни брытвав – носив довгу бороду, а куды бы ни ходив, та все собі штось пригугновав, приспівовав.
Бывало, кить якась свальба, хрестины, авать штось иноє такоє, та кажуть Батрынчиному: – Иване, ану на завтра нам учиніть даякоє співаня діла нашої Поланї, бо Поланя ся вддає. И на завтра была співанка – слова и новта фіномні, щи нигда и нигде ни чувані – ушытко иппен діла файної й парадної Поланї. Котрі ся співанкы Батрынчиного упстали, а котрі й ньит! А подаякі ся не лем упстали, ай ублитїли вшыткый світ, додюгли ся серця каждого русина, де бы ввін на сім світкови ни быв!
Лем … тото пішло у світ гикой співанкы Михайла Машкіна, прийшляка. Дись по пятдисятім годї до Батрынчиного привіх того прийшляка Мішу Машкіна тоже чудный людьом задняниць Міша Панько. Иппен аттакый, гикой Батрынчин – без освічености, без серенчливости! – айбо Янгелом Божым осїянный: ходив помеже чилядь из свойыма коломыйками, гикой и Батрынчин.
Бывало Міша Панько прийде пуд Клобук, сядуть собі з Иваном двоїчко, та ся змагавуть, ош тко кого перегугнать – раз єден приспівує щи нигде и нигда ничувані коломыйкы, а дале другый. Иппен ош Міша Панько ни міг аттакі новты удумовати, гикой Батрынчин.
Иван пічне:
Файный нниськы вичір з неба в воду дюгаться,
Лем Боржава на быстринї гет карбуляться…
Міша Панько му каже:
– Тать, Иване, ты сисе ни коломыйиш, ай штось дуже по панськы загынаш.
А Йван му:
– Што ми, ниборе, в голову йде, тото й гугнаву. Тать бо ты попризирай, ош якый світ божый тарканистый, ямилный, ниєдностанный, багатый на звукы и фарбы. Як тото вшытко ты уддаш єднов новтов? Гий!..
Машкін, кой прийшов из Паньком, та нараз изза пазухы утяг півлітру.
– Я, – каже, – без оцього діла не співаю.
А співав Машкін нипілло. Щи й сам собі на гармонійи пригудовав.
Упили даз по тритьів, та Машкін и каже:
– Ану, що ви там, Іване батьковичу, можете ?
– Што можу, вто можу, айбо аццякоє м годен:

У трумбету я задуву, задуву, загуду,
Уд Клобука до Бужоры из дівочков піду.
Вирьховино, мамо мОя, файнота ушытка твОя,
Файнота ушытка твОя у тебе на виду

- Мелодія чудова, а от слова нікудишні, – каже Машкін.
– Чоловіче, чоловіче, – по довгому мовчаню зрываться Батрынчин, – ты ни годен тото чути й розуміти, бо ты прийшляк. А наша Боржава, мій Клобук, тай тота далека Бужора, на котрів я щи ниґда ни быв, тай годно, ош уже й ни буду, співавуть лем аццяков новтов, лем аццякыма словами. Я тото білше чуву, гикой годен им загугнати. Боже! боже ! Кілко ты нам, нидостойным, даровав красы у новтах а в фарбованых словах!
Панько пояснив панчукови Машкіну:
– Иван видить ушыткы слова у фарбах а в новтах.
– Що ж, буває, буває, – повів, упят наливавучи, Машкін.
Машкін потому сам часто приходив пуд Клобук до Батрынчиного. Батрынчин співать, Машкін прикладе папірь ид гармонійи, та вто записує. Бывало, так ся заспівавуть, што коровчина піде собі по боржавськых поковбіках, та пак Батрынчин Ї до рана глядать.
Ай туйкы раз, тай тот прийшляк перестав заниковати пуд Клобук. И кой дись прийшов Міша Панько, та Батрынчин го звідать:
– Ба што того прийшляка туйкы не видати?
-А ввін до тя, Иване, вже, видав, и ни прийде. Бо што му ты, кой твої вшыткы співанкы з твойыма новтами, а мало переиначеныма словами по вшыткому світкови божому ся розходять. Айбо не гикой твої, ай – Машкіновы.
– Пак, ниборе, тілко бы біды. Ты, Мішу, ся лем прислухай, и вчуєш кілко у самому воздусї звучить аттых новтів а слів. И вто вшытко ни моє, ай божоє. Тому й ни розуміву, ош як мош переиначовати слова, котры сам Бог нам ниспосылає уєдно из новтами – тото вшытко божоє даня.
– Гий, Иванку, хоть и твоя правда, айбо хосен из ниї ни твій – Машкін за твої співанкы гроші велікі бере. Правда, блага з них ни має, бо пропивать ушытко.
– Гий, Мішу, ты, Мішу! Туйкы, из вирьха самого Клобука ни раз я чув голос Божый. Та знаєш, што м ся з того Божого голосу дізнав? Ни знаш, та ти вповім-майменшоє покараня, якоє годен дістати аттакьш злодій, тото, ниборе, смирть. Ты типир вповів, а я чуву божым духом, ош тот Машкін ни свойыв смертив умре. – завіситься. Но, пак, увидиш!
… Хоть мош бы туйкы дале й білше розказовати за Божого генія спуд Клобука Йвана Гринюка, по назывцї Батрынчиного, котрый благо, свойыв смертив умер уяри 1970 года, айбо вповім накурто, ош як овін передрік, так ся и стало. Нинамного пережив Батрынчиного прийшляк Машкін – завісився у пятницю тринадцятого новембра 1971 года. И майже сїмдисятрічным дїдом умер Міша Панько в годї 1986-му, айбо домак слїпым, гикой бы на нього Бог наклав кару, ош привіх злодія до Божого генія и быв свідком злодійства.
Ніч – нич ся ни витко за возором. А я сижу за столом убкладеным книгами прадавныма, та собі думаву: “Боже! А мені ты нашто дав знати сих ушыткых трьох ?!..”. И – ниє ми на тото отвіта. А ци й треба го ?!..
Забыти м сисе ни годен, бо иппен сїлськый клуб Заднього быв мойым первым у житю містом роботы так удинниськы далекої осени 1961 года.
Обым ся ни пішов учити на попа – а за йсї мої наміры ся дізнали у райкомі комсомола! – дали ми в тот дуже безробітный на Пїдкарпатю час дакілко робіт на выбор. Я убрав быти завклубом у Задньому.
Само собов, ош без головного в селї коломыйкаря Міші Панька я ся вбыйти ни міг. Та пак иппен овін и повіх ня в новембрї 1961-го пуд Клобук, де м довго слухав гугнаня Батрынчиного, й куды м потому часто ночами приходив. Наслухав им ся и за Машкіна, што вже пуд Клобук ни ходив. И так им ся по дїтвацькы розмириговав за крадіжку тых генїалньїх співанок уд Батрынчиного, што – тямлю! – пішов им до началника районної културы Міші Бойка, благо бо быв из мого родного села Осою, та вшытко м му розказав. А Бойко пак ми каже:
-Ты, Иване, кить маєш ищи чим сїдати, та сядь собі. А прийшляка ни кывай. Бо лем ся біды набереш. Чув ись, ниборе ?!..
Айбо итак им ся ни вдержав. Кой перед новым, 1962-ым, годом Машкінів ансамбль уступав у мойому клубі, та я му того ушытко уповів… Боже! Што тот там чинив! А щи, гикой усе, Машкін быв пяный…
Из роботы завклуба ми ся за вто прийшло піти гет.
Айбо аццякоє ся ни забывать. Тай иппен товды я первый раз ся задумав, ош “вызволитилї” – прийшлякы не лем уд мого нянька забрали конї тай много угрів землі, ай и душі русинів повбкрадали – повббирали аттакых генійів, гикой Батрынчин – покрали наші співанкы, перепаскудили йих, а пак нам такый йих вернули, кажучи, ош тото они, “грамотні браты из Востока”, дарувуть нам, “ниграмотным русинам”. Бо, видите, місні русины на аттакоє ни валовшны…
Та й типирькы, кить попіздріти професіоналным оком філолога на тексты співанок “Верховино, мати моя”, “Вечір над Боржавою” та й иных, приписованых Машкіну, та мош порозуміти, ош чилянник уроженый у селі Новоолександрівка Синельниківського района Дніпропетровської области мусїв мати и мав правилну “украйинську вымову” – овін нигда ни міг уповісти: “мОя”, “твОя”, “на бистрИнї”.., гикой тото кажуть у – перебачте ми! – Задньому, ай лем чисто по вкрайинськы: “моЯ”, “твоЯ”, “на бистринІ”… итак дале. Тому в Машкіна й уйшло:
Верховино, мати мОя,

Вся краса чудова твОя,
Вся краса чудова твОя
У мене на виду…- тійтакый так, гикой у Батрынчиного. Айбо кить сись текст дати правилно по вкрайинськы:
Верховино, мати моЯ, Вся краса чудова твоЯ…- товды ся втрачать геніална новта Батрынчиного. Тай слова до новты так примоцовані, што йих ни вдорвеш, ни поміняш!..
Накурто кажучи, вкрасти ся вкрало, а переиначити ся ни збировало…
Дале берім перві слова співанкы: ” У трембітоньку заграю…” – украйинце гудуть на музичных инструментах, а не, гикой русины, у музичні инструменты. Догадайме собі хотьбы співанку галицького композїтора Савицького: “Я тобі на трембіті’…”, авать украйинську народну: “Заграй мені, дударику, на дуду…”. Айбо, крадучи геніялну співанку уд русина Батрынчиного, украйиниць Машкін ся й ни творив на аттакі “дрібницї”!..
Спомнянїм туйкы щи й тото, ош Батрынчин быв доста нифайный на лице – истинный русинськый Квазімодо! – очи мав затягнуті, ги в мачкы, ніс доста нифурмистый… Тому й казав, дуже люблячи свій край: “Файнота ушытка твОя у тебе на виду”, а не так, гикой Машкін по панськы переиначив: “Вся краса чудова твоя у мене на виду”. Аццися разність: “у тебе”, ци “у мене” – дуже важна. Ментална. Русины ни суть такі хвальковаті й наглі, обы аттак казати. А вкрайинце кажуть.
Типирькы такый спомнянїм собі щи раз аццись шорик Батрынчиного:
Файнота ушытка твоя .
У тебе на виду.В украйинському варїянтї пудчирькнїм иппен аттоты слова:
Вся краса чудова твоя
У мене на виду.Што значить “на виду” ?! – А – на обличчі! “На виду” – тото є чисто по заднянськы, по русинськы! А по вкрайинськы буде: “на обличчі”. Тому спровбайлуйме сисе вповісти по вкрайинськы:
Вся краса чудова твоя
У мене на обличчі.Айно! Иппен аццяк говорять у селї Новоолександрівка Синельниківського района Дніпропетровської области. Айбо співати сяк ся ни вдає! Співати мош лем по заднянськы:на виду.
Гикой видиме, упят дефект у Машкіна! Тай кить у співанцї “Вирьховино, мамо моя” Батрынчин дає стилістично чисто: “Файнота ушытка твоя у тебе на виду”, то Машкін переиначив доста нидійдаво з боку стилїстикы: “Вся “краса чудова твоя у мене на виду”. Як тото “краса” , та щи й “чудова” ?!.. Бывать “краса” й “ни чудова” ‘?!.. Само слово “краса” вже має в собі “чудовість” – сисе точно чуствовав геніялньїй Батрынчин, бо вповів просто й точно: “файнота ушытка”. И – ниякої тавтологиї: “краса чудова”?!.
Хоть: сись Батрынчин упросив собі уд Бога таку дорогоцінно низруняну новту, што вже й украдена уд нього, она в Машкіновых нидійдавых словах припрятала прийшляцьку нидійдавість…
… Каждої ночи Янгел Божої Музыкы лїтать над Клобуком. И каждый раз тот Янгел любить замочити свої сліпучо білї крыла у сріберну воду Боржавы. А пудлїтавучи пуд небо, довго ся крутить над заднянськым тинитовом, и з крыл свойых брызкать сріберну воду на могилу Йвана Гринюка, по назывцї Батрынчиного. Пару цяток из тої сятої водіцї паде й на могилу Міші Панькы. И – ани цяткы на могилу в тинитові сусїдного села Довгого, де погребленый прийшляк Машкін.
Бог и Янгелы ни люблять злодійства.

Іван ПЕТРОВЦІЙ

Опубліковано у Пісні | Залишіть коментар

З історії львівського року (1962-1975)


група “Фрегат”, 1971

Чиновник каже своєму заступникові: “Ви скажіть йому, будь-ласка, сині шкарпетки носити некрасиво!” Заступник передає помічникові: “Ви там подивіться,щоб той сині шкарпетки не носив!” Помічник передає своєму підлеглому: “Негайно зняти з того сині носки!”, а виконавець — той вже заарештовує…
(Зі спогадів С. Маковецького)

Рок-н-рол прийшов до нашого міста у 1962-1963 роках. Можливо, причиною цього стала масова поява радіприймачів “Спідола”, накручуючи регулятори яких, майбутні віртуози гітар та барабанних паличок старанно відшукували серед ефірного шуму звуки НОВОЇ музики, фіксуючи в пам’яті незвичні акорди та імпровізаційні ходи таких груп, як “Шедовс”, “Бітлз”, “Спенсер Девіс”, “Бйордз” тощо, а може ті перші шалено дорогі і дефіцитні платівки, які привозили з закордонних поїздок окремі недисципліновані партноменклатурники або іноземні студенти. В країні Рад панувала “відлига”, а браві комсомольські дружинники все одно розпорювали “кльоші” несвідомим стилягам та конфісковували записані на рентгенівській плівці записи улюблених виконавців…

За спогадами очевидців, першим почав грати на електрогітарі Володя Шерстюк (“Чалдон”), який з басистом Шеметом, а потім і Е. Манелею створив перший гітарний склад. Тоді музиканти уяви не мали про “Джипсони” та “Фендери”, тому гітари типу багатокілограмової німецької “Музіми” вважалися вершиною технічного досягнення людства, а нерідко доводилося грати і на саморобних інструментах, накручуючи замість струн тонкі дроти з якого-небудь кабеля живлення. Проте порізані від виснажливих репетицій до крові пальці чи товстелезні мозолі не зупиняли фанатиків. Вони намагалися точно скопіювати стиль гри кумирів, і ця справа зрушилась з місця, коли у Львові з’явилися перші диски та магнітозаписи. Працелюбність музикантів не знала меж, вони годинами могли відточувати гітарні чи барабанні “ходи”, і саме таке ставлення до справи пізніше благодатно відзначилось на індивідуальній майстерності кожного.
“Спочатку ми бачили музику в собі, а вже потім себе в музиці… Теперішні музиканти мислять навпаки, і саме цим можна пояснити їх такий невисокий виконавський рівень… Іншою була і конкуренція. Раніше, бувало, стоїш під сценою і думаєш: “Ну, ну… Що це ти таке лабаєш, ага, а от я тебе перелабаю!”, а теперішні приходять на чийсь концерт і відразу ж: “Той грати не вміє, бо в нього “Ямаха”, а я вмію — бо в мене “Корг”…” Я до того веду, що колись між музикантами була здорова конкуренція, а сьогодні усім заправляють бізнесмени та ділки від музики…” — згадує один із ветеранів 60-х.


група “Прометей”, 1972

У той час частина музикантів була прихильниками концепції “Бітлз”, а інша — “Ролінг Стоунз”. Кожен намагався довести свою правоту на ділі, удосконалюючи власну виконавську майстерність, і це був не антагонізм, а своєрідне змагання. Паралельно у Львові стали формуватися біт-групи, які демонстрували свої здобутки на танцювальних майданчиках “Газу” (клуб будівельників), “Енерго” (клуб з-ду “Львівприлад”), “Ляпи” (клуб локомотиворемонтного заводу), “Міліції” (клуб УВС), “Голосок” і т.п. Особливо престижним вважався органний зал (“Магдалена”), бо він був наймісткішим, і туди могло набитися до півтори тисячі захоплених слухачів. Там грала група “Бліки” у складі: А. Ольшанський (барабани), О. Мухін (бас), М. Рабинович (гітара). Не менш популярним був майданчик “Газ”, де виступала група “Електрон” у складі: А. Шацький, Ю. Шаріфов, В. “Боб” Казанцев, Ю. “Фантомас” Павлов, Є. Струць. Їх змінила з часом група у складі не менш сильних Б. Пивоварова (гітара), С. “Палець” Березовича (бас), Я. Дзюби (барабани), Е. “Заєць” Морквіци та “Мандри” М. Дрібнюка. А в “Ляпі” діяла група “Прометей”, створена Я. Виджаком, якого змінив потім С. “Проф” Маковецький; іншими її учасниками були Д. Басілія (бас), на барабанах періодично змінювались С. Малихін, А. Ольшанський, В. Чугунов, а на клавішних О. Орєхов, Ю.“Шмоня” Блох, О. Галіца. Був і другий склад вищезгаданої групи: С.Маковецький, О. “Шульц” Скоропадський, В. Лєтунов, А. Мельник. Дуже сильними складами виконавців вирізнялися “Лиси” (В. Чугунов, К. Мкртчан, В. Карп’як, Ю. Торгашов і оператор “Джон”) та “Фрегат” (А. Шацький, В. Шерстюк, Б. Пивоваров, О. Орєхов, Ю. Павлов, А. Ольшанський, С. Маковецький).
Концерти львівських рок-груп завжди були аншлаговими, на відміну від сьогодення. Молодь стояла біля сцени з виряченими очима, роззявленими ротами і дивились на музикантів, як на марсіян. Потім слухачі починали заводитися від звуків музики і енергії самих виконавців, а концерт закінчувався, як правило, оваціями та істерикою. Адже в кожному клубі грав свій міні-“Бітлз”, і цього було достатньо.
Деякі групи культивували тематичні програми: скажімо, у перший вівторок місяця у “Ляпі” можна було послухати арії з опери “Джізес Крайст — Суперстар”, другого вівторка — пісні минулих років, а третього — сучасні хіти. За один концерт слухач міг ознайомитися з композиціями рок-груп “Чікаго”, “Джексон файф”, Джо Кокера і Гарі Мура, “Кріденс” тощо, і виконувалось усе це “на живо”, без усяких там фокусів та фонограм; бувало, деякі вокалісти зривали голоси, намагаючись точно підробитись під тембр того чи іншого співака. Зате публіка була завжди задоволена різномітністю і новизною репертуару.


група “Ореол”, 1972

Самим музикантам доводилось нелегко, адже важкі малопотужні “КінАпи” були непристосовані для ввімкнення в них електроінструментів, контакти заземлялися на корпус, і часто співаків било струмом через мікрофон по губах, через що доводилося виступати на спеціальних гумових килимках. “Без сірників апаратура не дихає”, — жартували музиканти, закріплюючи заслинені дротинки-“волосинки” у відповідних “гніздах”. Але і в таких умовах хлопці примушували буквально співати свої недосконалі гітари з твердими струнами за 23 копійки комплект. Зате в крамницях був широкий вибір дешевих вин, і цей факт немало скрашував буденні труднощі.
Вдячні прихильники були повністю відданими своїм “командам”. За неввічливе слово, сказане у бік кумира, можна було поплатитися здоров’ям. Інколи фани влаштовували “розборки” між собою, щоб і фізично довести вищість марки саме свого клубу. Ці небезпечні розваги із застосування ножів, кастетів і навіть сокир насилу припинялись нарядами міліції.
Зовсім інакше суперництво велося між самими музичними колективами, це була боротьба за місце на танцмайданчику, за престижне звання найкращого, за кількість слухачів. У ті часи музичний світ міста нагадував начебто великий котел, де варився львівський рок-н-рол. Нерідко музиканти переходили з однієї групи в іншу, щоб обмінятись “свіжою кров’ю” (новими ідеями і досвідом), влаштовували джем-сейшни.
Відповідно все вище зростав виконавський рівень, і ось вже концертні організації Києва, Луцька, Чернівців та безмежної Росії вважали за щастя переманити до себе того чи іншого львівського музиканта, і хлопцям все частіше доводилось згоджуватись на пропозиції, бо прожити на 60-80 крб. зарплатні, яку давали у клубах, незважаючи на досить значні прибутки від платних виступів, було неможливо. Таким чином наші майстри рок-н-ролу стали потроху розчинятись у неозорих просторах СРСР, підживлюючи власним талантом усяких офіційних зірок.


група “Арніка”, 1975

Так, В. Морозов з “Арніки” перейшов до чернівецького ВІА “Смерічка”, де акомпанував Назарію Яремчуку; Ю. Шаріфов розписував аранжування для О.Сєрова і практично видав йому путівку в життя, а без Ю. Варума не став би суперпопулярним в СРСР Валерій Леонтьєв і багато інших зірок російської естради. Лише тому, що його вивезли зі Львова, став відомим гітаристом Борис Пивоваров, взявши участь в проекті “По волне моей памяти” Тухманова, попрацювавши в державному оркестрі Лундстрема і одержавши у 1972 році від одного з американських радіоведучих прізвисько “радянський Клептон”. Д. Басілія працював у Вуячича і Антонова, але згодом повернувся до лікарської професії і навіть став депутатом міськради, а колишній гітарист Ю. Башмет став професором московської консерваторії і керівником камерного оркестру. Е. Морквіца, що одним з перших почав випускати саморобні лампові підсилювачі “під фірму” типу “Маршал”, емігрував до Західної Німеччини, а незабаром його взяли за приклад Ю. Блох, А. Левінсон та інші, ставши громадянами Ізраїлю чи США. Дехто просто розчаровувався і, пропадаючи без підтримки, круто змінював свою долю, як В. Лучко, рідкісний талант, який чув 1/8 тону і запросто міг зіграти “Політ джмеля” на контрабасі…
З часом для музикантів рок-н-ролу у Львові настала скрута. По-перше, стало майже неможливо працювати в клубах, бо наглядові органи вимагали від колективів виконувати понад 70 відсотків творів членів спілки композиторів. По-друге, на прикордонне “режимне” місто з Центру стали звертати особливо пильну увагу як на “розплідник націоналізму”, бо багато місцевих колективів намагалися виконувати власні шлягери українською мовою. По-третє, почалася ще не дуже активна, але боротьба з “нетрудовими доходами”, по-четверте — у будь-яких справах почав відігравати величезну роль елементарний протекціонізм.
Таким чином розквітаючий “совок” став усе нав’язливіше відбиватись на рок-н-рольному середовищі міста. У більшості музикантів альтернативи не було і вони почали наводнювати собою склади ресторанних та філармонічних оркестрів. Утворений у середині сімдесятих вакуум заповнювався новими групами і новими іменами.
В “Газі” успішно працював “Ореол” у складі О. Балабана, О .Соколова, О. “Лой” Мельника і братів Башметів, в “Ляпі” ще тримався “Прометей”, в “Енерго” — група “Львів’яни” (Хабаль, Левінсон, Борецький, Назаров, Попович), в “Міліції” виступала “Арніка” під орудою В. Морозова, де грав один з найкращих гітаристів того часу Вл. Нестеренко і яку невдовзі змінила “Вікторія” О. Андросова. Ці рок-групи були дуже популярними серед молоді, але і вони змушені були змінювати амплуа, бо таємне придушення львівського рок-н-ролу посилювалось, втілюючись у життя зусиллями місцевих “культуррегерів” за принципом — “у Москві стрижуть нігті, у Києві — відрізають пальці, а у Львові — відрубають руки”. Наприклад, на конкурсі “Львівська весна-73” під час виступу групи “Прометей” члени жюрі на чолі з Богданом Янівським демонстративно залишили зал на знак протесту проти виконання кількох автентичних пісень англійською мовою (це рівнозначно протесту проти виконання опер Дж. Верді чи Дж. Пуччіні італійською), а місцева преса відразу ж обізвала хлопців “музичними хуліганами”.


група “Вуйки”, 1976

“Вікторія” і “Львів’яни” були практично останніми. Їх ще запрошували на випускні вечори в школи, але то був кінець. А за календарем — середина сімдесятих… Проте у львівському середовищі, за 70 метрів від обкому компартії, зародилося нове протестне явище — “Святий сад” на чолі з групою “Вуйки”…

(уривок з книги “Львівський рок”, 1995)

© Юрій ПЕРЕТЯТКО

Опубліковано у Загальні статті | 2 коментарів

Володимир ЛУЦІВ: «Коли у 1961 році переміг у «Євробаченні», став популярним на європейській сцені»

Слава до видатного українського тенора, бандуриста, відомого культурно-громадського діяча Володимира Луціва прийшла у 1961 році, коли він виборов першість на пісенному конкурсі «Євробачення». Щоправда, перемогу здобув для Англії, оскільки вже понад 60 років мешкає там. Відтоді пан Володимир співав на кращих сценах світу, десятиліттями пропагував за кордоном українську пісню та бандуру, організував понад 30 міжнародних турне, заснував власний фонд на підтримку талановитої української молоді… Про шлях до успіху, «Євробачення», нелегке життя на чужині, сім’ю – кореспонденту «ВЗ» розповів Володимир Луців.

– Я народився у простій родині в Надвірній, – каже пан Володимир.- До війни сестра з чоловіком виїхала в Польщу. Як тільки я приїхав до них у 1944 році, німці вивезли мене до Німеччини. В 17-річному віці поїхав на північ Англії. З різними труднощами стикався. Працював на текстильній фабриці, паралельно відвідував лекції з вокалу. Згодом поїхав до Лондона, де в коледжі Св. Трійці отримав музичну освіту. Далі подався до Риму, де ще п’ять років навчався у консерваторії св. Кекилії. За ці роки опанував шість мов. Італійці часто казали, що я більше італієць, ніж самі італійці. Вдавалось ідеально відтворювати мелодику закордонних мов. 27 років співав професійно на кращих концертних та театральних сценах 16 країн світу, в тому числі на найбільших кораблях «Квін Мері» і «Квін Елізабет».

– Ви відомі не лише як співак, а й як бандурист. Хто вас ознайомив з бандурою?

– Коли навчався у Німеччині в українській гімназії, познайомився з відомим бандуристом Григорієм Назаренком. Вступив до капели бандуристів iм. М. Леонтовича під керівництвом того ж Назаренка у м. Ґослярі. У майстерні братів Гончаренків отримав свою «нерозлучницю»-бандуру і став наймолодшим учасником капели. Часто давав двогодинні бандурні концерти у різних країнах світу.

– Ви є першопрохідцем у багатьох напрямах…

– Першим записав низку неаполітанських пісень українською мовою. Першим поєднав бандуру з камерним оркестром, що в Україні зробили аж через 25 років. Десятиліттями возив українські та закордонні хори по всьому світу. У 1990 р. вперше привіз в Україну унікальний «Візантійський хор» з Голландії, у 1995-му організував турне ансамблю Міністерства внутрішніх справ України до США. Був координатором святкування 1000-ліття Хрещення України (Рим, 1988 р.), повернення Глави УГКЦ кардинала Любачівського (1991 р.), перепоховання патріарха Йосипа Сліпого з Апостольської столиці до Львова (1992 р.), відзначення 400-річчя Берестейської унії (Рим, 1996 р.)…

У 1999 році у львівському видавництві «Дивосвіт» вийшла моя книга «Від Бистриці до Темзи», де я описав свій життєвий та творчий шлях.

– Але найбільш знаковою подією у вашому житті стала перемога у «Євробаченні» 1961 року в Бельгії…

– У 1960-х було кілька клонів «Євробачення», аби згодом обрати найбільш прийнятний формат для цього конкурсу. Формат, де виборов перемогу я, був складним. Адже тривав тиждень, і кожен співак виконував по кілька пісень різними мовами, щоб показати всі грані таланту. Брали участь у цьому «Євробаченні» визначні європейські держави — Англія, Італія, Франція, Німеччина, Бельгія, Голландія… Ми боролися за так звану чашу Європи. Призом слугували статуетка русалки з арфою і грошова премія – півтори тисячі доларів. На 1961 рік це були великі гроші. Але такі масштаби виявилися з часом непідйомними для організаторів конкурсу. Тому «Євробачення» стало одноденним дійством з однією піснею від кожного учасника.

– Як ця перемога позначилась на вашому житті?

– Всі газети розмістили матеріали про мою перемогу на перших шпальтах. Одразу став популярним на європейській сцені. Отримав контракт у Берліні, посипалися запрошення до Голландії…

– Знаю, що ви першим зі студії ВВС у 2004 році привітали Руслану з перемогою на «Євробаченні»…

– Коли Руслана виборола першість на «Євробаченні», мене як людину, яка знає ту кухню зсередини і відчула на собі радість перемоги, запросили в прямий ефір на ВВС. Запитали, як оцінюю переможну пісню землячки Руслани. Сказав, що мені сподобалась пісня, її палке, ритмічне виконання. Пояснив, що це осучаснена українська коломийка, під яку можна добре потанцювати. Друге, що цікавило журналістів ВВС, чи дасть собі Київ раду з наступним «Євробаченням». Довелось їх запевняти, що Київ – старовинне культурне місто, а Україна – цивілізована європейська держава, і що там уже давно не ходять у шкурах тварин, в яких виступала Руслана (сміється. – І. К.)…

– Які недоліки бачите в сучасному «Євробаченні?

– Раніше цей конкурс не був таким заполітизованим і комерціалізованим, як тепер. У «Євробачення» вже немає любові, лише гроші…

– Чому ви одного дня вирішили змінити рідне ім’я Володимир Луців на псевдо Тіно Вальді?

– В Англії, аби чогось досягти, потрібно мати агента, у якого є напрацьована схема домовленостей про концерти. Я теж мав професійного агента. Якось він домовився про мою участь у популярній телевізійній англійській програмі. Того ж вечора на каналі з’явився анонс моєї участі у цій передачі під заголовком «Известный тенор Владимир Луцив прямо из Москвы». Зателефонував до свого агента з вимогою змінити «Владимир» на «Володимир» і не «из Москвы», а «просто з України». Він намагався мене переконати, що анонс вже зроблено, що це грандіозна реклама для мене. Але я сказав: або так, або ніяк. Врешті, відмовився від участі у цій програмі. Відтоді не мав доступу до комерційного лондонського телебачення. Через деякий час мій агент запропонував взяти псевдо, аби мати можливість виходити в світ під новим ім’ям. Зупинились на варіанті Тіно Вальді. Але завжди і всюди наголошував, що я – українець.

– До рідної Надвірної часто навідуєтесь?

– Постійно. На малу батьківщину перевіз усю свою спадщину, те, що було найдорожчим для мене. Це близько тисячі книжок, 36 картин відомих українських митців, всі нагороди – від медалей до кубків… А найголовніше – дві мої бандури, з якими не розлучався все життя. Усе це зберігається в музеї історії Надвірнянщини. Десять років тому у Надвірній створив культурно-мистецький фонд імені Володимира Луціва. За цей час уже понад сорок талановитих дітей з Надвірнянського району отримали премії. Важко щоразу знаходити кошти для цих діток. Адже пенсія у мене – невелика. Доводиться щоразу для свого фонду жебрати гроші у спонсорів.

– Що вас найдужче дивувало, коли після довгих років життя за кордоном приїжджали в Україну?

– Одного разу, привізши в Україну черговий хор з-за кордону, біжу через центр Львова узгоджувати ще якість питання, не встигаю… Бачу, як біля Оперного театру на лавках сидять чоловіки мого віку і спокійнісінько грають у шахи, доміно. І це вони кажуть, що треба будувати Україну, що тут проблеми… Без праці нічого не буде!

– А який образ українця вимальовується за кордоном?

– Інтелігентні люди можуть навести кілька фактів про Україну, згадують знакові постаті нашої держави. Але загалом іноземці не цікавляться Україною. Ми самі винні у цьому. Образ українця у світі вимальовується неоднозначним. Адже закордонні ЗМІ шукають лише сенсаційних матеріалів про інші країни. Наприклад, всі газети на перших сторінках написали, що найдорожчу квартиру Лондона купив український бізнесмен Ахметов. Після таких фактів світ дивується, коли ми хочемо, щоб нам звідусіль допомагали, давали кредити. Іноземці часто кажуть, що ніде не бачили стільки дорогих авто, як у Києві. Важко після цього пояснити, що насправді більшість людей в нас бідує. Закордонна преса активно обговорювала сварки нашого уряду. І це теж поставило своє клеймо на імідж України. Тому нашу країну вважають ненадійним партнером для Європи. Псується враження про Україну вже при в’їзді, адже на кордонах доводиться вистоювати по кілька годин, відчувати хамське ставлення…

– Якщо порівнювати Україну з Англією, то ми насправді у прірві?

– Можна порівнювати з кількох боків. Якщо говорити про освіту, то в Англії студенти мітингують через різке підвищення плати за навчання у вузах. В Україні ж освіта дешева і на доброму рівні. Але коли йдеться про певне впорядкування, стабільність у державній політиці, то між Англією і Україною справді прірва. В Англії змінюються уряди, але структура держави залишається стабільною.

– Розкажіть про ваше особисте життя: про дружину, дітей, внуків…

– Все життя прожив з моєю коханою дружиною Лесею. Вона – українка, батьки якої свого часу переїхали до Франції. Ніколи не забуду нашу першу зустріч. Одного разу у Франції, після виступу, до мене на сцену вибігло кілька дівчат з квітами, серед яких зустрів її очі… Це був спалах. Відчув вогонь у грудях. Подумав, що вона – француженка, а вона була впевнена, що я – італієць. Після концерту почав з’ясовувати, хто ця чарівна незнайомка. Сказали, що вона – українка, і познайомили з її батьком. Підійшов до нього, слово за словом, між рядків запитав про його доньку. Сказав, що могли б познайомитись ближче, але я, мовляв, вже завтра повертаюся до Лондона. Так напросився на вечерю. З того вечора почалася наша з Лесею життєва мандрівка, що триває уже понад 50 років. Коли бував у роз’їздах, то, лягаючи спати, щоночі бачив образ дружини на стелі. Леся має гарний голос, хоча ніколи не займалась співом професійно. Її спів можна почути на моїх платівках, де вона виконує кілька вокальних партій. Виховали разом трьох донечок – Анну, Оксану та Іванку. Маємо вже чотирьох онуків.

– Хтось з дітей чи внуків пішов вашими слідами?

– Середня донька Оксана має гарний голос, співала, але нічого конкретного з цього не вийшло. Але от син старшої доньки Анни — 17-річний Максимко – співає потужним баритоном. Лише боюсь, щоб він у такому юному віці не зірвав собі голос. Візьмусь за його музичне виховання сам. Внук мене любить і каже, що дідусь для нього – смолоскип.

– Ви жили і в Польщі, і в Німеччині, і в Італії. Уже понад 60 років мешкаєте в Англії. А де ваша батьківщина?

– Ці країни дали мені багато у житті. Але Україна назавжди залишиться для мене єдиною батьківщиною. Хотів свого часу переїхати в Україну. Якби був сам, обов’язково зробив би це. Але родичі дружини живуть у Франції, з України не вдавалось би часто їх навідувати. Зрештою, діти вкорінились в Англії, внуки тут вчаться…

– А ваші діти, внуки знають українську?

– Вони вчили українську. Вдома спілкуємось українською. Навіть внуки наймолодші від доньки Іванки – Григорчик і Марічка – теж вже знають кілька слів українською. Це при тому, що чоловік Іванки – австралієць і української не знає.

– Днями у Львівській філармонії відбувся концерт на вшанування вашої творчості. Чим потішили вас молоді таланти?

– Вечір був душевним, адже напередодні, 25 червня, мав день уродин. Щиро вдячний організаторам концерту «Від Бистриці до Темзи». Це – Орест Цимбала і Андрій Яцків. Переживали, щоб концерт не тривав довше, як три години. Вклалися в чотири (сміється. – І. К.)…

Інна КОРЧУК

Довідка «ВЗ»

Володимир Луців народився 1929 р. у містечку Надвірній на Прикарпатті.

В 1948 р. виїхав до Англії.

У 1961 р. як представник Англії переміг на міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення» у Бельгії.

З 1993 р. є почесним громадянином м. Надвірної Івано-Франківської області. Живе у Лондоні.

Джерело: “Високий замок”, 09.11.2012, № 210 (4834)

Опубліковано у Луців Володимир | Залишіть коментар

Тарас Петриненко: «Просто треба сіяти, сіяти і сіяти…»

Автору «неофіційного» гімну України – 60!

Тараса Петриненка називають «живою легендою української пісні» — у 1997 році на фестивалі «Таврійські ігри» він (досі — єдиний) отримав навіть відзнаку в цій номінації. Українці визнали це набагато раніше, обравши пісню «Україна» з моменту її появи одним із неофіційних духовних гімнів. У ньому поєдналися талановиті гени мами, народної артистки України Діани Петриненко, та бунтарський дух Тараса Шевченка, на честь якого був названий. І свій ювілей Тарас Петриненко відзначає презентацією нової концертної програми із символічною назвою «Останній із могікан».

«Я пам’ятаю, як нас постійно намагалися підстригти»

— Пане Тарасе, двадцять років тому ви написали в пісні, що «Коли мужчині сорок років, він повинен бути тим, ким є». Зараз, на порозі шістдесятиліття, змінилося відчуття часу і себе в ньому?
— Звичайно, світ потроху міняється. Міняється час, міняються обставини. Мало би щось мінятися і в мені, але воно чомусь не так. Я себе і в шістдесят відчуваю молодим. Принаймні всередині в мені сидить молодий пацан, який колись спонукав мене до цієї праці, якою займаюся й нині. А мужчина в будь–якому віці повинен бути тим, ким є. Для мене це — аксіома.

— Схоже, ви з дитинства відстоювали це право — бути собою.
— Я така вже натура: якщо мене щось цікавить, то воно в мені горить. А якщо не цікавить, то я цим займатися взагалі не хочу. От коли я навчався в музичній десятирічці імені Лисенка, не дуже любив вправи на фортепіано. А за цим стежила моя бабуся, мамина мама. Бабуся не дуже відрізняла класику від того, що я музикував. Я ставив на фортепіано книжку, яка на той момент мене цікавила набагато більше, ніж якісь вправи, і читав її, а руки грали щось таке, що заспокоювало бабусю. І вона потім мамі розповідала: «Він години три–чотири займався, от який молодець». А коли з’явилися перші магнітофони, я міг записати свої вправи, а потім просто ставив для бабусі запис.

— Але це не завадило вам ще школярем зібрати гурт «Еней», який за короткий час став одним із найпопулярніших серед молоді гуртів. Це були іще 1967–68 роки. А як з’явилася ця ідея?
— Усе почалося з музики «Бітлз», яку я почув у своєї сестри. Ця музика захопила нас, англійські тексти були незрозумілими, так ми самі вигадували українські тексти. Нас директор і завуч ганяли за ці пісні, але запросили на телебачення — і прийшла слава. Я пам’ятаю, як нас постійно намагалися підстригти. Ну принаймні позаколювати наші патли, щоб вони не так стирчали. Я тоді якраз почав писати перші серйозні пісні, які зазвучали на телебаченні. До речі, одна з них — «Я і весна» — відкриватиме мою нинішню концертну програму.

Але потім пішла чергова хвиля боротьби з «українським націоналізмом», нам заборонили співати українською, а інше співати ми не хотіли принципово. І гурт розпався. Але я дізнався нещодавно, що у фондах українського радіо збереглися ті записи.

— Не було бажання зібратися знову?
— З музикантами «Енея» ми постійно перетиналися у складі інших колективів. А зараз доля нас порозкидала: Микола Кирилін працює у Леоніда Агутіна, Ігор Шабловський — мій кум, живе зараз у Сполучених Штатах, Кирило Стеценко займається скрипкою, своїми проектами, викладає. У кожного свій шлях.

«Нас усіх ще, може, посадять, але я цю пісню поставлю»

— Ви — уособлення української душі, козацької, бунтівливої. І все ж років сім вам довелося прожити в Росії. Тульська філармонія, «Красные маки» і відомий на весь Союз шлягер «Перелетная птица». Що спричинило таке «творче заслання»?
— Якби Микола Гоголь не став писати російською, то, мабуть, світ ніколи й не дізнався б, що був такий письменник. Стосунки імперії з колонією завжди виглядали так. А в Росії у мене була певна свобода творчості, на той час мені конче необхідна. Я там отримав змогу писати і виконувати власні пісні. Але ми навіть і в тих концертах, які давали в Росії, примудрялися виконувати кілька українських пісень.

— Ще один прояв бунтарського духу?
— Останньою краплею, яка змусила мене поїхати з Києва, став один випадок. Я працював керівником ансамблю «Мрія» в «Укрконцерті», тоді написав «Пісню про пісню», намагалися розучити її, а тут заходить директор «Укрконцерту»: «Що ви тут нявкаєте, все одно ви її співати не будете». Бо тоді дозволяли співати лише пісні, написані членами спілки композиторів на вірші членів спілки письменників. А я, коли мене щось змушують, — намагаюся цього не робити, наскільки вистачає сил. До речі, свої вуса жодного разу в житті не голив. Мені це весь час намагалися зробити в школі, тоді в армії радянській.

— А коли відчули, що час повертатися?
— Як тільки я видав кілька пісень, які стали відомими на весь Союз, після яких мене вже тут не могли ігнорувати як творчу одиницю, почав думати про повернення. У мене ніколи не було потреби кидати якір у Росії чи пізніше в Америці, куди мене запрошували.

— Запрошувала діаспора?
— Ні, це були американські продюсери, які почули мене в Канаді, тоді спеціально приїхали до Торонто, щоб познайомитися ближче. І запропонували співпрацю, записати альбом — англійською мовою, природно. Я відмовився.

— Ваше повернення було тріумфальним — пісня «Україна» вперше пролунала в популярній телепрограмі «Утренняя почта». Як ви туди потрапили?
— Я мав друзів у Москві, і коли у редакції «Ранкової пошти» пішла хвиля робити тематичні національні програми і знімальна група приїхала до Києва, мене одразу запитали, чи маю щось таке таке, що можна показати. Кажу — ось є така пісня. Вони — «Прекрасно, как раз этой песней мы и закончим программу». Так вона і прозвучала, а на другий день практично вся Україна знала уже цю пісню. Через кілька днів ми виступали в Чернігові і заспівали «Україну» — і весь зал підвівся. Мене тоді це не те що здивувало — шокувало. Я просто не був до цього готовий.

А вперше вона прозвучала все–таки на радіо «Промінь» з легкої руки Вероніки Маковій. Вона мені перед тим сказала: «Нас усіх ще може посадять, але я цю пісню поставлю».

«Не можу пробачити шоу–бізнесу однієї речі»

— Крім «України», ви тоді кинули виклик суспільству, записавши альбом, а згодом і телесповідь, «Я професійний раб».
— Це було звернення до самого себе і до свого покоління, яке перебувало в рабстві. Так сталося, що мільйони людей на той час фактично нічого не знали самі про себе, про свою історію, культуру. Тому цим альбомом я поставив перед собою завдання відкрити це людям.

От «Колискова 33–го» — це теж перший твір про Голодомор, коли про це заговорили вголос. Мені дивно, що зараз, коли іде вшанування пам’яті жертв Голодомору, практично ніколи «Колискова 33–го» не звучить. Я розумію, що коли Таня Горобець співає «Іди, сину, їсти Гриця» — це моторошно. Але якщо ми не пропустимо через душу всі ці негаразди історичні, не очистимося, без цього у нас перспективи дуже туманні.

— Зараз цих пісень справді майже не почуєш…
— Зараз багато чого не почуєш. У нас планомірно проводиться державна політика деукраїнізації. Нас ведуть у певний формат, і цей формат — отара, якою дуже легко керувати. Коли клацаєш телевізійним пультом, впадає у вічі величезна кількість надуманих серіалів і передач, які жодним чином не вирішують проблем, не роблять життя кращим. А якщо це так — значить це комусь потрібно.

— Колись Ви сказали, що у Вас із шоу–бізнесом стосунки не склалися.
— Я не можу пробачити шоу–бізнесу однієї речі — він настільки опустив низько сцену відносно залу, що далі вже опускатися нікуди. Оце постійне «Чего изволите», постійне догоджання. Багато талановитих музикантів, які знають, як робити класну музику і текст, свідомо йдуть на ремісництво, на примітивізацію того, чим займаються.

— Тому ви їдете до людей зі своїми піснями, щоб «підняти сцену»? Маєте спонсорів?
— Усі концерти, які я зараз даю, організовую за підтримки моїх друзів, без жодного сприяння. Я вже не кажу про спонсорство, про меценатство — ці речі для мене зараз є взагалі закритими. Моїми спонсорами, меценатами є мої слухачі, які платять гроші за концерти. Ми тримаємося за рахунок щирості, відкритості, і люди це відчувають.

— Впадає в очі, що останнім часом українські музиканти все більше гастролюють на Західній Україні. А в Києві можна буде вас почути?
— На жаль, це так. Музиканти їдуть у першу чергу туди, де їх чекають і відчувають. У мене цей гастрольний тур почнеться одразу після дня народження (10 березня. — Авт.): 11 березня — Житомир, 12 — Івано–Франківськ, 14 — Дрогобич, 16 — Львів, 17 — Луцьк. Потім — Великий піст, коли співати вже не годиться. А в Києві я планую дати великий концерт на осінь. Маю право цілий рік святкувати свій ювілей.

— Що, крім пісень, хотілося б сказати в ці дні своїм шанувальникам?
— Люди, ми живемо тут і зараз. Це наша країна, і ніхто, крім нас, тут нічого не зробить, щоб ми жили краще. Не здавайтеся і не опускайте руки. Якщо одного разу ви посіяли і не вродило, це не означає, що воно не вродить ніколи. Просто треба сіяти, сіяти і сіяти. Я вас щиро люблю — і це не тому, що кожен артист так говорить. Я просто щиро вас люблю.

Ми стоїмо, ми й досі
на помості,
Напівзабуті і напівживі.
Ми стоїмо —
в серцях немає злості,
Ось тільки нерви —
де там тятиві.

Ми стоїмо чужі у власній хаті,
Охаяні, обпльовані, німі.
Ми стоїмо потужні і затяті,
Пильнуєм світло
в крижаній пітьмі.

Затравлені, змордовані істоти
Жах небуття легенями п’ємо.
Бо Україна дихатиме доти —
Допоки ми за неї стоїмо.

Тарас Петриненко

БУЛО Й ТАКЕ…
«Багато різного–смішного траплялося на гастрольних трасах. Якось запросили Тараса і Володю Кузьміна до Ростова–на–Дону. Робота є робота. Артисти сіли в поїзд і поїхали. Співали, пили вино цілу дорогу. А вранці в Ростові на вокзалі побачили вивішені прапори з чорними стрічками. Організатори концерту зустріли їх зі словами: «Вибачте, але в країні траур. Помер генсек Андропов. Концерти відміняються, гроші за квитки людям повертаємо». Через рік ті ж самі люди запрошують Тараса і Кузьміна знову. Ті сідають у поїзд. Співають, грають на гітарі цілу дорогу. Приїхали. Та сама картина: прапори, стрічки. Підходять організатори зі словами: «Хлопці, ви будете сміятися, але в країні траур і концерти відмінено… Слухайте, а може б, ви частіше приїздили?..» Тоді помер наступний генсек Черненко». (Олександр Євтушенко, «Легенди химерного краю». Українська рок–антологія).

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО

Джерело:

http://umoloda.kiev.ua/number/2236/164/79629/

Опубліковано у Петриненко Тарас | 2 коментарів