Луценко Дмитро

Дмитро Омелянович Луценко – видатний поет, автор популярних, улюблених народом пісень, ніжний і трепетний лірик.
Секрет Дмитра Омеляновича криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа, в маминій пісні і батьковій праці, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю.
“Хата моя, біла хата“ – це символ України, і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.

Поет народився 15 жовтня 1921 року в с. Березова Рудка Пирятинського Району Полтавської області.
Про Березову Рудку – мальовничий куточок України – Дмитро Омелянович написав багато чудових поезій. Вони подібні до сердечної розмови сина зі своїм рідним селом, яке стало його дзвонковою криницею.
Ще в ранньому дитинстві зачарувала його народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх його батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для нього, малого, ці передранкові години були найщасливішими.
Голодомор 1932-33, смерть батька і тяжка нужда загнали чотирнадцятилітнього Дмитра під землю – в шахти Донбасу. Далі – напівголодні студентські роки в Києві… 1939 року він йде на дійсну військову службу, аж на кордон з Афганістаном, на заставу Бури, де тропічна малярія лихоманила прикордонника Луценка, що на фронт їхав виснажений, худий як тінь.
На війні сміливий і мрійливий юнак з Березової Рудки став автоматником розвідроти. Восьмого травня, за день до закінчення війни з Німеччиною, на косі Фріш-Нерунг у Східній Прусії його було тяжко поранено і контужено, після чого він став інвалідом 2 групи.
Після госпіталю повертається в інститут. Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир’я, пошуки роботи, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення, приводили до газет “Сільські вісті”, “Молодь України”. А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Усюди біганина, неспокій, постійні “стреси від преси”. Перша збірка “Дарую людям пісню” побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід 1-ї ластівки благословив сам Володимир Сосюра.

Якщо заглянути в поетову криницю Кохання, то відчувається, якою ніжністю й вірністю напоєний кожний рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: “А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності”.
Що ж це за любов така незвичайна? А почалося все листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватися з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилися Тамара Іванівна та Дмитро Омелянович. Спогади дружини: “Стоїть він переді мною – змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет і читає прекрасного вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі… Сам Бог тільки відає, чим приворожив мене він. І на все життя…” Через п’ять днів після цієї зустрічі вони розписалися. Жити довелося у прохідній кімнаті в будинку по Кругло-Університетській, 3. У цій комірчині вони мешкали 16 років!

Радість і печаль ішли поруч у житті Луценкової родини. 1963 р. – радісний: одержали невеличку квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників. І раптом… смерть дорогої доньки Лариси – “улюблениці–лелітки”, їй було неповних 17 років. А як же його батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну втрату? Відгукнулося воно першим інфарктом. Всього поет пережив сім інфарктів. І після кожного повертався до повноцінної праці. Але був підкошений “мирним атомом” – після виступів перед ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС Дмитро Луценко практично не виходив з лікарні. Помер від восьмого інфаркту 16 січня 1989 р. в Києві.

Вихований українською матір’ю і рідною землею, поет Дмитро Луценко є палким патріотом України. Його образи взяті із самого життя, барви – від квітів, трав і рік, українського неба. Його поезія близька кожному, тому й полюбилася людям. Вона ж бо про любов, отчу землю, вірність, про те, чим живе людина.

Найвідоміші пісні Дмитра Луценка – “Києве мій”, “Мамина вишня”, “Осіннє золото”, “Хата моя, біла хата”, “Неспокій”, “Ой ти річенько”, “Пісня про щастя”, “Зачарована Десна”, “Дорога спадщина”, “Фронтовики”, “Сивина”, “Не шуми калинонько” тощо. Поет працював з більшістю популярних композиторів-піснярів, зокрема з І. Шамо, Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, О. Зуєвим, В. Івасюком, І. Покладом, С. Сабадашем, О. Чухраєм, О. Осадчим, О. Екімяном. Важко знайти співака чи співачку 60-х – 80-х років, які б не виконували пісень Дмитра Омеляновича. Виконують їх і сучасні виконавці.

У 1976 році Дмитро Луценко та Ігор Шамо стали лауреатами Шевченківської премії за цілий ряд пісень, в тому числі і за «Києве мій». Гроші передали до дитячих будинків Києва. За два роки до цього Дмитро Омелянович отримав звання “Заслужений діяч мистецтв України”.

Вдова поета, Тамара Іванівна, робить все, щоб зберегти пам’ять про нього. Намагається записувати пісні на диски. Довелося навіть взяти на постій квартирантів. Запис однієї пісні – 200 доларів. Змогла видати 9 дисків.
На будинку, де живе сім’я поета, висить пам’ятна табличка на його честь. А сусіди до цих пір пам’ятають Дмитра Луценка, він регулярно пригощав дітвору цукерками, а бабусям біля під’їзду цілував руки.

А мати ходить на курган (муз. А. Пашкевича) – О. Таранець і М. Раков

Без тебе я (муз. Т. Стаматі-Оленєвої) – Семен Торбенко

Де синії гори (муз. І. Шамо) – ВІА “Зоря”

Де ти, де ти, любов (муз. В. Верменича) – Костянтин Огнєвий

Дівоча (муз. І. Шамо) – Поліський хор “Льонок”

Дорога спадщина (муз. О. Зуєва) – Раїса Кириченко

Зачарована Десна (муз. І. Шамо) – Хор ім. Г. Верьовки

Зимовий вальс (муз. О. Осадчого) – Віктор Тіткін

Їх не діждались матері (муз. В. Кирейка) – Василь Бокоч

Києве мій (муз. І. Шамо) – Юрій Гуляєв

Криниця мого кохання (муз. Б. Шиптура) – Михайло Сливоцький

Мамина вишня (муз. А. Пашкевича) – Раїса Кириченко

Наддніпрянські вечори (муз. І. Шамо) – Юрій Гуляєв

Не віддам тебе осені (муз. О. Кушнарьова) – Василь Бокоч

Не віддам тебе осені (муз. О. Кушнарьова) – Олександр Василенко

Неспокій (муз. В. Верменича) – Костянтин Огнєвий

Не шуми, калинонько (муз. І. Шамо) – Ігор Шанковський

Не шуми, калинонько (муз. І. Шамо) – Хор ім. Г. Верьовки

Оксана (муз. В. Верменича) – Костянтин Огнєвий

Осіннє золото (муз. І. Шамо) – Олександр Таранець

Осіння пісня (муз. О. Білаша) – Ярослав Гнатюк

Пісня вірності (муз. К. Мяскова) – Дмитро Гнатюк

Пісня про Волинь (муз. А. Пашкевича) – Волинський народний хор

Пісня про щастя (муз. І. Шамо) – Олександр Таранець

Рідна земле моя (муз. П. Майбороди) – Валерій Буймистер

Розляглись тумани (муз. І. Сльоти) – Поліський хор “Льонок”

Сивина (муз. І. Марченка) – Дмитро Гнатюк

Спасибі вам, мамо (муз. О. Екімяна) – Дмитро Гнатюк

Сповідь пам’яті (муз. Ю. Рожавської) – Володимир Турець та Іван Нечипорко

Спогад (муз. С. Сабадаша) – Дмитро Гнатюк

Чебреці (муз. В. Івасюка) – Василь Бокоч

Як я люблю тебе (муз. І. Поклада) – Лідія Відаш

Як я люблю тебе (муз. І. Поклада) – Ніна Матвієнко

One Response to Луценко Дмитро

  1. straniero коментує:

    Згідно постанови Верховної Ради України відзначення 90 років з дня народження автора гімну Києва Дмитра Луценка відбудеться на державному рівні. Може щось зрушиться?

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>